| Главная | Новости | Материалы | Документы | Персоналии | Ссылки | Контакты | Гостевая |
Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим
Житіє святого священномученика та сповідника за православіє – протопресвітера Гавриїла Костельника
Розлучаючись із своїми
учениками, Господь Ісус Христос поклав на них служіння бути благовісниками
і свідками істини його вчення [Лк. 24, 26-48; Діян.1—8; 26.16,22]. Апостоли і
безліч християн початкового періоду історії Христової Церкви правдивість
свого свідчення про істину Євангелія ствердили мученицькою смертю. В
словенських мовах грецьке слово «Martir — свідок»
передано словом «мученик», в якому поєдналися поняття свідчення про істину
і мучеництва за неї. Таким свідком істини Православія і мучеником за нього
воля Божа судила бути в наш час протопресвітеру о.Гавриілу Костельнику,
настоятелю Свято - Преображенського храму м. Львова.
Минуло вже більше ніж 50
років з того дня, коли православний люд почув вістку про мученицьку кончину о.
Гавриіла. 20-го вересня 1948 року він, ледве закінчивши відправну
літургію, вертаючись додому, був убитий недалеко від церкви ворогами
Православія. Так закінчив великий подвиг свого життя добрий пастир, який душу
свою поклав, вивівши віруючих з духовної неволі
уніатства.
Покликання всього життя о.
протопресвітера Г. Костельника полягало в невтомному шуканні правди. Довгим
і складним, і нелегким був той шлях.
Складаючи щиру шану
світлій пам'яті найвидатнішого діяча цієї історичної справи, пройдемо, оскільки
дозволяють наші можливості, тим шляхом, яким Господь вів о. Г.
Костельника до правди Православія, якої він став непохитним свідком і
проповідником в нашому народі.
Протопресвітер о. Г.
Костельник народився 15 червня 1886 року в греко -
католицькій родині переселенців із Закарпаття, в селі Руський Керестур на
Угорщині. Після початкової угорської школи йому пощастило закінчити
хорватську гімназію. Побожні батьки обирають для сина шлях священика. До
цього його готує духовна семінарія і богословський факультет в М.Загребі.
Будучи студентом, він уважно придивляється не тільки до життя католицької
митрополії в Загребі, але й до того, що зробила з
православними сербами унія. Зрідка
відвідує він і православний храм.
Ректор греко-католицької
семінарії, майбутній єпископ югославських уніатів Діонісій Няраді звертає
пильну увагу на талановитого, всебічно обдарованого вихованця і в 1907 році
посилає його продовжувати освіту до Львова.
Коли Г. Костельник прибув
до Львова, його приймають до Львівської духовної семінарії. Після ії
закінчення для дальшого вдосконалення і завершення освіти Г. Костельника
посилають до Фрейбурзького католицького університету в Швейцарії. Його
він закінчує з відзнакою і докторським ступенем за дисертацію «Про основні
принципи пізнанням. Інтерес до питання в області логіки й теорії пізнання в Г.
Костельника зберігається на все життя.
У 1913 році він
повертається до Львова назавжди, приймає священний сан і починає душпастирську
працю, як співробітник настоятеля Преображенської церкви о. В.
Са-довського, глибокого дослідника й знавця східного богослужбового обряду.
Можливо, що саме о. Садовський прищепив своєму «сотрудникові той дух високої
поваги до східно-православної основи в греко-католицькому обряді, який згодом
поставив Костельника в перші лави «східного, «візантійського» напрямку
в галицькому греко-ка-толицтві, зробив його проводирем борців проти
латинізаторських тенденцій унії.
Парафіяльну працю о.
Гавриіл сполучає з навчанням релігії в середніх школах, а потім з викладанням
філософських дисциплін в духовній семінарії, перетвореній з 1928 року на
богословську академію. Творчі таланти його були дуже багаті, допитливий розум
обіймав різні сторони людського знання й життя; працездатності його,
здавалося, не було межі. Поет і філософ, він складає для своїх земляків
граматику бачвансько-руського діалекту, працює як письменник, драматург,
літературний критик і видатний публіцист, і з покликанням він усім
серцем віддається богословським і церковно-історичним дослідженням
причин і підстав, через які сталось розділення Східної і Західної Церкви.
Ці дослідження і досвід самого життя поступово наближають о. Г. Костельника до
Православія. Простежимо, як цей процес відбився в його літературній
творчості.
З 1920 року і до кінця
!929 року о. Г. Костельник був редактором
журналу «Нива», органу греко-католицького духовенства Львівської єпархії. Тоді
він відчув обов'язок «виробити собі ясний погляд на все, що діється, коли мав
вести інших за собою».
Тим часом саме життя
змушувало греко-католиків глибше замислюватись над долею своєї унії. Після
укладення Ризького миру 1921 року до Польщі були прилучені православні
землі Холмщини, Волині й Західної Білорусії. Для православних там відразу
починається гіркий час ісповідництва. Сотні православних храмів,
відібраних як колишні уніатські, стоять пусткою, висаджені в повітря,
нищаться, горять. Заздалегідь підготовані монахи різних латинських орденів і
польське католицьке духовенство, підтримувані урядом, запопадливо
насаджують на Холмщині й Волині нову унію. Вона вже не була окремою
Церквою, а цілком підлягала місцевим католицьким біскупам і навіть
деканам.
Для о. Г. Костельника та
його однодумців, які «проходили до тверезого розуму», настає час визволятись від
римського світогляду. В 1925 р. він подорожує до
Риму. Пишний папський Рим назавжди став чужим для серця о. Г. Костельника. Воно
розкрилося побожним почуттям і щирим молитовним піднесенням у
православному храмі М.Загреба, де він побував, повертаючись додому. Там він
пережив незабутні хвилини глибокого, ціло-істотного єднання з східним
Православієм.
Ці настрої спонукують його
ще глибше взятися за критичне дослідження багатовікової незгоди Римської
Церкви з православним Сходом. Робота ця триває роками. В цей час у «Ниві» та
інших виданнях о.
Г. Костельник раз-у-раз
виступає на захист грецького, тобто православного, обряду в уніатстві,
наполягає на очищенні унії від історичних латинських нашарувань,
підносить думку про потребу вернутись до єдності християнства, яка існувала
в першому тисячолітті.
Великого розголосу набула
стаття о. Г. Костельника «Так собі думаю», надрукована в «Ниві» /№9 за 1927
р./, з рішучим осудом перейнятого уніатами від католиків звичаю
правити літургію на заздалегідь виготовлених, вирізаних і засушених
агнцях. Наступного року о. Г. Костельник виступає на захист істотної частини
східного чину літургії -призивання Св. Духа на освячувані Дари, або так званої
епіклези. На неї тоді вже замахнулися горлаті латинізатори унії. Ці спроби о. Г.
Костельник критично розглядає і рішуче відкидає в книзі «Спір про епіклезу між
Сходом і Заходом». У цьому тривалому спорі автор, після глибокого і
уважного дослідження, рішуче стає на бік православного
Сходу.
Видання цієї книги в 1928
р. мало для о. Г. Костельника дуже поважні наслідки. Воно викрило перед пильними
очима римської сторожі духовну спорідненість автора з Православієм, яка
давно зародилась і зростала в ньому в результаті наукового вивчення
догматики, права і церковної історії Заходу. На різку критику книги з боку
єзуїта Спачіля о. Костельник відповів сильною реплікою в «Ниві».
Завершенням цього наукового спору було звільнення о. Г. Костельника в1929
р. з посади редактора «Ниви»; в 1931 р. митрополит А.Шептицький бере його під
свій безпосерденій нагляд і призначає проповідником до собору св.
Юра.
Вдячний митрополитові за
«оборону» від дальших репресій, о. Г. Костельник проте рішуче повстав проти його
архікатолицьких тенденцій і потурання латинізації богослужбового обряду у
Львівській єпархії. На єпархіальному соборі 1943 р. о. Костельник
відверто виступив з критикою ватіканських догм. Митрополит різко спинив
оратора і позбавив його слова. Г. Костельник залишив збори і з того часу вже
наполегливо говорив своїм однодумцям про необхідність повернення
уніатів до Православія. Однак, і серед цих випробувань та
переслідувань о. Г. Костельник не вагається і не згинається в своїх
переконаннях, продовжуючи невсипущу працю над розкриттям історії та
суті католицизму, походження і ролі унії. На цьому шляху він чимраз
більше наближається до Православія.
«Сам Бог знає, — писав
згодом о. Г. Костельник, — що я духовно натерпівся в тих часах
/1920-1929 р.р./, а відкрито не смів говорити про це. Але мене мучила журба
за мій безталанний нарід... і я взявся до студій над католицизмом, унією і
православієм на основі самих джерел /соборів, папських листів і т.д./ та
написав цілу серію книжок на ці теми, шоб мій нарід міг уже раз довідатися про
дійсну правду, якщо Бог колись дозволить побачити світло моїм працям.
/«Апостол Петро і римські папи або догматичні підстави папства», Львів,
1945, стор.57/.
Бог благословив добрим
успіхом подвиг борця за правду і дав йому велику радість побачити
повернення рідного народу і його Церкви до отчого дому Св. Православія. Аж
тоді о. Г. Костельник зміг видобути з шухляди письмового стола і дати людям
свої давно написані твори. Після першої книжки — «Апостол Петро і римські
папи або догматичні підстави папства» у львівському церковному журналі
«Єпархіальний /згодом — «Православний / вісник» за 1946-1948 р.р. були
надруковані з цієї серії такі твори о. Г. Костельника: «Викляті святі» —
Кирило і Мефодій», «Розвиток папства в перших п'ятьох віках», «Непомилність
папи і Римської Церкви», «Примат латинської Церкви і уніатські Церкви», «Як
римські теологи воюють».
Перша книжка - «Апостол
Петро і римські папи», як свідчить автор, була остаточно закінчена ще в
!93! р. Докладну розвідку про святих Кирила і Мефодія о. Г. Костельник
написав незабаром після виходу в світ 1927 р. брошури про слов'янських
первоучителів, виданої згадуваним уже єпископом уніатів Югославії Д.
Няраді. Велика розповідь про «Розвиток папства в перших п'ятьох віках» була
закінчена 1933 р. До тридцятих років слід віднести і решту творів о. Г.
Костельника.
Вони були безмірно корисні
для православного усвідомлення возз'єднаних духовенства і вірних,
раніше виховуваних в католицькому дусі. Всі перелічені твори о. Г.
Костельника зберігають свою високу цінність. Вони дають неоціненний
джерельний матеріал з екзегетики, догматики й каноніки, з історії,
літургіки та інших областей церковної науки, документально знайомлять читачів з
походженням та історичним розвитком усього того, що в XI сторіччі розділило
Римську Церкву і Вселенське Православіє.
У творах о. Костельника
читач знаходить також докладне з'ясування причин і умов, які сприяли виникненню
в ній згодом нових католицьких догматів, розвитку на Заході нового
церковного ладу на основі трьох римських приматів / папи, Рима і латинської
Церкви/. Нарешті, твори о. Г. Костельника досконало розкривають саму
психіку католицтва, суть римської редакції християнства.
Духовна спорідненість з
правдою східного Православія не тільки визволила о. Г. Костельника від
римського «зачадження», але й поставила його як полум'яного і натхненного
проводиря на чолі борців проти унії. Історія і живий наочний досвід
сучасності свідчили йому, що унія на Україні, створена зусиллями Рима,
польського уряду і латинського єпископату, стала національно-церковною трагедією
українського народу. Дітище зради віри і народу з боку «шляхти духовного
стану» серед православних єпископів кінця ХVІ ст., унія несла і
прищеплювала нашому народові психологію приниження та низькопоклонства
перед Заходом не тільки у вірі, але і в свідомості «нації другого
сорту».
«Яничари» серед уніатської
ієрархії та духовенства, особливо василіяни, захоплені войовничим психозом
латинства, нівечили обряд своєї Церкви, навчали ворожнечі й ненависті до всього
східного, до Православної Церкви та її народів, плекали націоналізм і
його братовбивчу мораль...
Однако, час для
возз'єднання з Православною Церквою настав тоді, коли була закінчена
Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Свідомій, думаючій частині
греко-католиць-кого духовенства було ясно, що уніатська церква в нових
умовах державного і народного життя стає історичним пережитком, що перед
возз'єднаним віруючим народом Галичини відкривається шлях повороту до
благочестивої Православної Церкви своїх предків.
Історичне завдання
підготувати соборне повернення греко-католиків до єдності з Православною
Церквою Промислом Божим покладено було на о. Г. Костельника. Він очолив
ініціативну групу по возз'єднанню греко-католицької Церкви з Православною
Церквою. Його найближчими співробітниками в ній були о. д-р Михаїл Мельник та о.
Антоній Пельвецький, представник Дрогобицької та Станіславської
єпархії.
Головним рушієм
возз'єднання, душею цієї великої справи, безперечно був Г. Кос-тельник. Таке
місце йому визначено було довгими роками боротьби проти латинізації унії.
Тоді він здобув високий авторитет серед духовенства й громадськості,
виховав численних однодумців. Як голова ініціативної групи він
організує духовенство, готує й видає для усвідомлення духовенства і мирян
книжку «Апостол Петро і римські папи», не знаючи спокою, їздить по
містах і селах.
Благословенною вершиною,
до якої простував о. Г. Костельник, невсипущою працею всього життя був
Львівський Церковний Собор 8-10 березня 1946 року. Він справдив найщиріші
молитви, найсвятіші бажання о. Г. Костельника урочистою ухвалою: «Відкинути
постанови уніатського Берестейського собору 1596 року, відірватись від
Ватікана, повернутись до нашої батьківської православної
віри.»
Маючи величезний досвід
церковно-видавничої праці, о. протопресвітер приймає на себе всі клопоти по
виданню православного церковного журналу «Єпархіальний Православний
вісник». У ньому він вміщує свої глибокі проповіді, пояснює зміст великих
християнських свят, а головне, друкує протягом 1946-1948 рр. свої давні праці,
які привели його до православної віросвідомості. Як благочинний львівських
парафій він був щирим і відданим помічником першого львівського
архієпископа Макарія, авторитетним порадником для духовенства. Але сталося
інакше... 20 вересня 1948 року добрий пастир і воїн Христової правди
був убитий і відійшов до Господа як свідок і мученик за істини
Православія.
Там, де благословляли
хижацький фашизм і поділяли його плани поневолення нашого народу, очевидно,
боялися живого о. Г. Костельника, за яким ішла поступова частина
духовенства.
Вбивця о.Г.Костельника був
кат, а не борець за якусь ідею. Він не посмів навіть стати віч-на-віч
із старим священиком і вбив його, стріляючи ззаду. Підлий боягуз не мав
сміливості відповідати за свій злочин, прилюдно відстоювати свої погляди на
суді. Побачивши, шо йому годі втікати, він сам обірвав своє негідне
існування.
Вбивці позбавили О.
Григорія Костельника життя, сподіваючись з ним убити і святе діло нашого
мученика. Але вони забули Христове слово: «Не бійтесь тих, що вбивають тіло
і потім більше нічого зробити не можуть» /Лк.12,4/. Лютість ворогів духовного й
державного возз'єднання нашого народу з рідним Києвом виразно посвідчила
тільки про їх безсилля і антихристиянський фанатизм.
Хоч якою трагічною і
важкою була ця подія, хоч як вона приголомшила в перші хвилини, хоч якою великою
була заподіяна шкода, воз'єднане церковне життя не спинилося. Те, що в
житті історично, об'єктивно виправдане, неминуче перемагає і
розвивається, хоч би яким нестерпним був біль перших гірких
переживань. Всі духовні й миряни, які вкупі з о. Г. Костельником ділили
труднощі боротьби, радість перемоги та захоплення творчою працею,
наочно побачивши всю мерзоту підступності ворогів волі і єдності українського
народу, немовби відчували в собі додаткову духовну
енергію.
Так перемогла правда Божа
в справі невиннопостраждавшого священномученика — сповідника за Святу
Православну віру, який поклав душу свою за віру Христову — протопресвітера
о. Гавриіла Костельника.
Розмірковуючи про підступи
своїх недругів, о. Гавриіл говорив: «Усі їх труди — Найенергійніші — марні
і до спасіння не приведуть, так як вони працюють поза Церквою Божою, мало
того — на вред їм, бо робота
єзуїтів та уніатів з масою
затрат і жертв, спрямована до приведення людей до підніжжя папи, тобто,
відмовлення від Церкви Христової Православної».
У цьому подвизі терпіння і
Христового співчуття до ближнього свого о. Гавриіл виконав заповіт св. ап.
Павла: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового
/Гал.6,3/.
В свій час, щоб зберегти
паству православну від пагубних розколів, священномуче-ник Онуфрій говорив:
«Всякого роду розколи — це тонкі тенета ворога роду людського. Вони
хотять влитися в православну огороду Церкви, щоб, як вовки в овечій шкірі,
проводити спокуси серед віруючих, хто залишається вірним Церкві
Божій...»
Ревнуючи про чистоту
єдинства Святої Православної Церкви і непорочність її віровчення,
протопресвітер о. Гавриіл говорить: «Для православного християнина необхідно
вірити в Бога, приналежність до Святої Християнської Церкви, обов'язково
виконувати всі заповіді Господні, суворо триматися Апостольських і
святоотцівських постанов-канонів церкви, і під керівництвом Церкви
наближатися до вічного спасіння».
Древніх християн за одне
ім'я ув'язнювали в тюрму, мучили, убивали. Але всі ці гоніння тільки укріплювали
Церкву Божу: кров мученицька стала цементом, з'єднавши
християн...
Перегортаючи сторінки
духовної спадщини о. Гавриіла Костельника, з благоговінням "дивуєшся його
великій апостольській ревності про Церкву Христову і невтомності духу в
справі стояння за чистоту Святого Православія, його батьківській турботі про
паству Христову, за яку він був завжди готовий покласти і поклав душу
свою.
Отже, Святе Православіє на
землі нашій, политій кров'ю о. протопресвітера Г. Костельника, після його
передчасної кончини не похитнулося. Трудами архіпастирів і
духовенства, щирою побожністю віруючого народу воно росло, міцніло і
стверджувалося.
До цього часу архіпастирі,
духовенство та віруючий народ віддають щиросердечну вдячність, синівську любов
та непохитну відданість православній вірі своїх батьків. Цю святу ідею заповідав
нам усім подвигом своїм, словом і ділом, життям і смертю свідок-священомученик
Православія на нашій землі — о. протопресвітер Гавриіл
Костельник.
Кінець і Богу
слава!
Главная | Новости | Материалы | Документы | Персоналии |
