| Главная | Новости | Материалы | Документы | Персоналии | Ссылки | Контакты | Гостевая |
Архієпископ Львівський і Дрогобицький АВГУСТИН
ПРАВОСЛАВНІСТЬ ПРОТОПРЕСВІТЕРА ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА
В розмовах
і дискусіях про протопресвітера о. Гавриїла Костельника найчастіше можна почути,
що перехід його під юрисдикцію Православної Церкви обумовлений виключно тими
обставинами, які виникли в нашому краї відразу після закінченая Другої світової
війни.
Собор Греко-Католицької церкви, який виніс рішення про возз'єднання з Православною
Церквою, відбувся 8-10 березня 1946 року. Але огляньмося на 20 /двадцять/ років
назад. 25 лютого 1926 року "на Академії в честь Митрополита о.Андрія Шептицького
з нагоди 25-ти літнього ювілею його митрополитування" о. д-ром Г. Котельником
виголошений реферат на тему: "Нова доба нашої Церкви". Думки й означення,
висловлені у рефераті не були заперечені або спростовані у церковній пресі. Були
лише запитання в журналі "Нива" й відповідь на них автора, але вона не торкалась
цілісності реферату.
Цей реферат в значній мірі дає відповідь на питання про
православність о.Гавриїла Костельника. Цитати беремо з названого реферату з
додержанням тогочасної орфографії.
"Наша українська Церква
в Галичині за часів Австрії була кутиком, окритим від світа, як у нас кажеться,
- "загумінком". А й не могло бути інакше. Вона гоїла рани, що остали на її тілі
як спадщина по давній Польщі і тішилася, що в Австрії мала сяку-таку змогу
піднестися, працювати для себе й рости в силах. Словом: вийшовши з марного
животіння, що рівнялося руїні, наша Церква почувала, що відживає, й тішилась
своїм життям - як кожний одужуючий по недузі. Всі її змагання були "домашні",
звернені на місцеві й часові потреби та ідеали. Відрухи світового, епохального
значення не проявлялися в ній: не знаходили зрозуміння в духовенстві, ані
пригожого грунту в обставинах" /стор. 3/.
Зародком Нової доби є
усвідомлення того, що "дотепер унія випадково родилась,
пригожим випадком жила /як у Австрії/, а непригожим пропадала /як у Росії/.
Посторонні чинники викликували унію, посторонні чинники й приносили їй загибель.
Усе залежало від того, чи державна вдасть хотіла мати унію, чи не хотіла."
/стор. 5,6/.
"Унії в історії заключались в упадку сил на Сході" /стор. 10/.
Це було "життєве піддання себе Западові. Слабший піддавався сильнішому, -
слабший життєво, культурно, політичне. В такому збігу обставин тратить він
самостійність у творчості, стає відданий на просто необмежену асиміляцію. Його
психологія - це висохле джерело, що вже не творить, і тільки приймати вміє чужу
воду. Схід поволі стає не собою: Схід - "не-Сходом", восточні не "восточними", а
"пів-латинниками". Латинський дух просякає їх життя. Це діється менше-більше
так, як коли наш простолюдин з села поселиться в більшому місті, і поволі -
навіть неспостережено - перемішує свою мову польськими словами, аж, на кінець, -
стане таки по-польськи говорити, хоч може ще й тепер уважатиме себе
"Русином''-Українцем. Але ж це не розвій української психології, тільки упадок.
Православні, які здалека глядять на це, цей злім живо відчувають і вважають унію
за упадок Сходу, а уніатів за зрадників Сходу. Ось тут "камень преткновенія".
Чи навести кілька подробиць для ілюстрації? Від часів унії всі наші
богословські книжки - це просто плагіати - переклад або перерібки західних
книжок. Усі западні течії - це взір, це просто канон думання для нас.
Схоластична філософія, яка виробилась на Заході і має там могучу традицію, в нас
вважається за обов'язкову так, що і в думці не можуть припустити, щоб ми могли
не приймати її - це означало би майже єресь. Хоч на Сході ніколи схоластика не
була прийнята й немає надії, щоб колись там прийнялася. Ба, ще більше! Обряд, що
у всіх релігіях уходить за сакраментальний (священний) символ, який є
найяскравішим виразом нашої відокремленості й самостійности в житті, і він
підляг переміні...
Скільки то було в нашій Церкві латинізаторських
експериментів, а скільки ще й нині раз у раз уводиться нового - не з нашого
самостійного джерела, але з потоків, що пливуть із Заходу... А якщо спротивишся
цьому, щонайменше підозріватимуть тебе, що змагаєш до православія, хоч би ти був
і митрополитом. Так далеко ми зайшли, що свойого боронити уходить за єресь!
Візантинізм, що повинно бути нашим ідеалом, бо Візантія створила наш церковний
характер, це уходить в нас за образливе слово. Така доля всіх, що підпали під
продиктовану асиміляцію, їх рідне, матірне, у них у погорді. А одначе неможливо,
щоб деякі одиниці в народі не відчували цього.
А це вічна болячка нашої
Церкви - ота внутрішня неопреділенність, несамостійність у житті, сліпе й
необмежене підлягання чужим впливам. Цей характер робить унію подібною до
обійстя (садиби) без плота, без огорожі...
Ні, унія в такому стилю не може
мати майбутнього, не може бути повабною для православного Сходу. Не треба багато
говорити. Ми живемо в часах, коли поляки роблять свою "унію". Можемо отже
відчути, як православний Схід дивиться на історичні унії.
"Ідеологами унії
були чужі люди, що одверто або скрито під унією розуміли міст до цілковитого
латинства. Ще й нині польські ідеологи - всі без виїмку - так унію розуміють:
Вони ж мають свої категорії думання й відчування і свої цілі. А наші предки були
такі необачні, що дали вмовити в себе те розуміння унії... Лихою долею було для
унії, що приступали до неї не самостійні народи, але піддані чужим державам, і
хоч-не-хоч кермувалися в багатьох річах так, щоби приподобатися могучим. Отже
життя унії не розвивалося вільно, але як на припоні." /стор. 13/
"Отже це
абсурд, щоб чужинці могли витворити нашу національну ідеологію, а не менший
абсурд, щоб вони могли бути творцями нашої релігійно-церковної ідеології. Для
цього потрібно своєї рідної душі, що не тільки по свойому думає, але й відчуває
по свойому й може вичути те, що в народі загальне" /стор.15/.
Який же
вихід з цього?
"Одинока можлива направа цеї слабої -
нетрівкої будови унії саме собою насувається: поставити унію на її власні ноги.
Відчепити її від збігу обставин, від припадку, й переробити її на самостійну,
внутрішньо сильну, життєздатну церковну організацію.
Без власної могутньої
ідеї ніяка організація не може розвиватися ні нація, ні держава, ні Церква. Отже
тільки жива ідея може дати одушевлення, яке потрібне, щоби перемогти всі
перешкоди й осягнути мету" /стор. 6/.
"Світова війна й повоєнні перипетії навчили нас неодного. Наші очі відкрилися,
розв'язалась наша душа - наче земля навесні. А це перша умовина для психічної
перебудови, для нової ідеології.
Найбільше в тому ділі залежить від нас
самих - від наших людей, від того осередку, де є центр унії. Повинні ми
переробити ідеологію і психологію "унії від припадку", "унії з немочі" на
життєздатну й одушевляючу психологію "унії з переконання, і з зрозуміння", яка
перестає бути "унією" /з'єднанням/, а стає просто єдністю у вірі. /"Унію" можемо
лишити для польських того роду експериментів, бо ж Поляки в найновіших часах і
так відмовляють нам цеї назви, а задержують її тільки для своєї "польської
унії", яку вводять на Підляшші та на Волині. Оцю ідеологію повинні
виспеціалізувати ми самі, наші люде" /стор. 14,15/
В 1-му тисячолітті
християнства, коли "була єдність у вірі", коли "була на Сході самостійність у
життєвій творчості, сильний східний індивідуалізм приносив неоціненні плоди для
католицької /вселенської/ Церкви, а не тільки для себе /стор.10/.
"Тисячу
років на тому становищі пробував Схід у єдності віри з Заходом і витворив
спеціяльну, високу християнську культуру. Це найкращий доказ, що те становище не
є небезпечне для єдності Церкви, але саме одиноко відповідне. А для цього
необхідно; "реставрувати стару Візантію!' /стор.13/
"Отже реставрація становища давньої Візантії - це ідея, яка Сходові багато скаже, і яка не
вичерпається ніколи!
"Очевидно, це буде затяжна й нелегка справа. Підсування
латинства під католицизм уже всякло просто в кров нашим людям. Асиміляція стала
для них ідеалом. Прочищення цеї невластивої атмосфери вимагатиме великої
боротьби. Упередження стрічатимемо на кожному кроці - мабуть найменше на Заході,
що здалека приглядається нашому церковному життю, а найбільше таки тут на місці,
між своїми людьми й найблищими нашими сусідами. Але велика добра і свята справа
все переможе" /стор.15/.
Як бачимо з вищенаведеного автор реферату
дав унії таку влучну й вичерпну характеристику, якої в такому короткому викладі
дотепер ще ніхто не давав.
З тексту реферату випливає, що "стара Візантія"
це Візантія першого тисячоліття /поапостольського/, яка, користуючись повною
свободою у своїй діяльності, самостійно витворила свою окремішну ідеологію, свою
незрівняно високу християнську культуру, плодами якої досьогодні користується
уся Церква Христова. Вона розвинула культ глибокоморального подвижництва, дала
сильний поштовх розвитку апологетичної літератури, викликала до життя величезну
кількість талановитих церковних письменників, які внесли у загальнохристиянську
скарбницю безліч своїх безсмертних творів.
Високосвічений філософ і
богослов о.Гавриїл Костельник добре знав, що римська курія не дозволить на
будь-яку самостійність або окремішність церковної провінції навіть при тому, що
вона обіцяє тим самим у майбутньому стати мостом для "навернення нез'єдинених".
А отже всі розмови про те, щоб "поставити унію на її власні ноги", про
"вироблення живої, одушевляючої ідеології унії" /стор.6/ ,- не більше, як
заздалегідь придумана утопія, що послужила ширмою для висвітлення справжнього
обличчя тогочасної унії і тих "досягнень", що вона здобула за 330 років свого
існування.
Ідеологія "старої Візантії", її величезні всеохоплюючі здобутки в
царині християнської культури й церковного життя, - все це й сьогодні живе та
розвивається у Східній Церкві, у Святому Православ'ї.
У 1926 р. о.Гавриїл
Костельник готував до видання глибоко аргументовану свою науково-дослідницьку
працю "Спір про епіклезу між Сходом і Заходом" /Львів, 1928 р., 152 стор./, у
якій він відкрито стаз на позиції православного Сходу. Це все разом взяте
свідчить про те, що ідеологія старої Візантії - Православ'я в ті далекі часи
була вже прийнята о.Гавриїлом Костельником.
У 30-ті роки, не дивлячись на
завантаженість священничими обов'язками у соборі св. Юра, о.Костельник "взявся
до студій над католицизмом, унією і Православ'ям на основі самих джерел
/соборів, папських листів і т.д./ та написав цілу серію книжок на ці теми, щоб
сам нарід міг уже раз довідатися про дійсну правду, якщо Бог колись дозволить
побачити світло моїм працям '' /"Апостол Петро і римські папи або догматичні
підстави папства", Львів, 1945, стор.57/
Ці твори, про які говорить о.
Костельник, побачили світ у журналі "Єпархіальний /Православний/ вісник" за
1946-1948 рр., а також у книзі "Вибрані твори протопресвітера Костельника", що
вийшла у світ в 1986 році. Крім згаданої вище праці "Апостол Петро..." побачили
світ: "Викляті святі" - Кирило і Мелодій", "Розвиток папства в перших п'ятьох
віках", "Непомильність папи і римської Церкви", "Примат латинської Церкви і
уніатські Церкви", "Як римські теологи воюють", та дві доповіді: "Ватікан і
Православна Церква" і "Римська Церква та єдність Христової Церкви", виголошені 9
липня 1948 р. на Нараді Глав і Представників автокефальних Православних Церков з
усього світу.
Вищезгадані твори також засвідчують, що православність
о.Гавриїла Костельника пройшла довгий, багаторічний шлях і на цьому шляху він
послідовно й переконливо поширював ідеологію Православ'я, за що й прийняв
мученицьку смерть.
Взято с: Сайта Львовской епархии
Главная | Новости | Материалы | Документы | Персоналии |
