ФЕОДОСІЙ архієпископ Полтавський і Кременчуцький (Дикун-Ваколюк М. Y.) ЩИРЕ СЛОВО ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДІ

Главная Новости Материалы Документы Персоналии Ссылки   Контакты Гостевая Форум

ФЕОДОСІЙ архієпископ Полтавський і Кременчуцький (Дикун-Ваколюк М. Y.)

ЩИРЕ СЛОВО ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДІ

Дано в Полтаві року Божого 1995

«ЯКА ПРОПОВІДЬ, ТАКА І ВІРА»

(1 Кор. 15, 11)

У 1996 році виповнюється 400 літ з дня підписання БРЕСТСЬКОЇ УНІЇ. Я думаю, що настав час, щоб заговорити про те, ЯК, ЧОГО І КИМ була запроваджена у нас ця унія - чужа для нашого народу віра.

Ні для кого не секрет, що Україна з її природними скарбами, чудовим кліматом завжди була лакомим куском для багатьох загарбників, в тому числі і поляків.

Як королівська, так і панська Польща завжди зазіхала на нашу землю. Проте, неможливо було підкорити наш волелюбний народ за допомогою зброї, бо проти шаблі завойовника була козацька шабля, проти гармати була гармата. Сила розбивалася об ще більшу силу. І тоді в хід пішли хитрість і лукавство.

Ще за часів сивої давнини один тиран говорив: «Якщо хочеш завоювати народ, знищ його святині». Саме цією дорогою і пішли польські королі, навчені єзуїтами. Ціль була проста: зробити українців католиками, а католик згодом почуватиме себе поляком. Отже, де живуть католики, там земля польська. Україна таким чином перестала б існувати, а замість неї була б велика Польща «од можа до можа», себто від моря Балтійського До моря Чорного.

Та не так-то просто було православного перетягнути в католицизм, бо в уяві українця ця релігія тісно пов'язувалася з обманом, насильством, здирством, жорстокістю, війною, вбивством.

В тексті українського гімну є такі слова:

«З наших предків шкіру дерли,
       На палі вбивали,
       А таки нас не пожерли
       Вороги лукаві...»

Тепер цей куплет пропущено. І жаль. Бо в ньому розповідається про те, яким чином поляки та єзуїти накидали нам свою віру: тоді з наших предків шкіру дерли і на кілки їх саджали. Часом ми чуємо, як кажуть: «Йому залили за шкіру сала», - нині не кожен знає, що це таке. А воно ось що: колись поляки тим, хто не хотів переходити в католицизм, підрізували на животі або на спині шкіру і туди заливали із сковорідки гаряче розтоплене сало. Та ці методи не принесли успіху католикам. Не допомогли ні кілки, ні гаряче сало. Занадто грубою була єзуїтська «проповідь». І тоді вони змінили тактику. Православним почали говорити: «Ви залишаєтесь православними. Носіть свій духовний одяг, ризи, бороди, служіть слов'янською мовою, але за богослужінням моліться за папу римського, тоді він матиме до вас ласку, поможе вам, боронитиме ваші землі, а ваші єпископи сидітимуть у Варшаві в сеймі поруч з біскупами».

Деякі клювали на цей огидний єзуїтський обман. Унія мала бути мостом з одностороннім рухом - з православ'я в католицизм «бардзо прошем» (ласкаво просимо), але з католицизму в православ'я - зась! Скорше тебе на кілок посадять, в мідному бику спечуть, ніж дозволять таке вчинити.

Греко-католицький журнал «Слово Боже» за 1881 рік на 24-й сторінці писав: «Святий отець папа римський позволив нашому галицько-русскому духовенству носити, вмісто дотеперішніх так званих папафієк, колпак, то єсть - такі покривала голови, котрії суть в звичаю у всіх восточних християн... То буде доказом, що теперішній святий отець на правду думає повернути нашому обряду то, що було здавна єму свойственно, а що церков наша за польских часов, коли латинщенье нашого обряда в цілі польской політики дуже сильно переводилося всякими средствами, потеряла».

На 94-й сторінці цей же самий журнал говорить: «Давно, за Польщі, були великі гоніння всього, що русскоє, но так як войско в войнє утікає до крипості і там находить прибіжище, так отці наші находили лиш в церкві святой потіху і прибіжище. Лише в церкві було наше старинноє русскоє слово... лиш церков удержала нашу народность і наше русскоє ім'я».

На сторінці 139 згаданий журнал скаржиться: «Латинство і польщизна роблять межи молодью школьною і народом сильну пропаганду, що діти горнуться до польського катехіта більше як до русского, що народ наш, особенно в деяких містах, тягнеться до костела... На Холмщині половина давно русских душ окатоличилась і спольщилась, і що тепер там уніати переходять на латинство».

І далі: «Славний душехват ксьондз Лиць в Янові забув, що він тут не в краю невірних, но в краю християн... так собі розложив таку пропаганду, що якби только в одном римськом обряді було для людей спасеніє, і якби він, желаючи нашу Русь спасти... притягнув наших слабодушних людей до костьола в Янові... Такі ксьондзи мучать нашу нещасну Русь уже шестоє столетіє... Якже інакше думати, що вся наша унія з Римом оперта на лжи і фарисействі, не на правді і любові», - мовиться на 143-й сторінці.

В журналі з цією самою назвою, але за 1879 рік, на 124-й сторінці було сказано: «От давніх віків старалися поляки Русь спольщити за поміччю обряда латинського. Хто прийняв латинський обряд, того записували уже до поляків...»

І сьогоднішня унія в Галичині розповсюджується «на лжи і фарисействі». Уніятські вожді, погано обізнані на своїй рідній історії, почали плутати слова «Русь» і «Росія», оголосивши Православну Церкву не Русскою, а Російською, вони нацькували народ на неї і виступили нібито на захист Української греко-католицької Церкви. Але Україна такої Церкви не знає. Є Грецька Церква, Католицька, Православна, є унія, а греко-католицька - це хитре нововведення, це єзуїтська маскировка. Ніколи українці, в тому числі й уніати, не виступали проти Руської Церкви.

В 1904 році в Жовкві отці Василіяни видали книгу під назвою «Практичні проповіді до руського народу». В 1888 році у Львові видавався «Душпастирь», де мовилось, що дбайливістю святого князя Володимира «лучи світла євангельського розійшлися по цілій широкій Русі» (сторінка 563). Там же, на сторінці 574 говорилось про «малярство церковне на Русі». Цій темі присвячена ціла стаття. У 1888 році у Львові виходив друком уніатський «Народний руський молитвеник».

Як бачимо, уніати в свій час не плутали руський з російським. Вони знали, що це не одне і те ж. Русь - це Україна в минулому. Нашим же сучасним уніатським лідерам з лукавого благословення єзуїтів було вигідно нашу рідну руську Православну Церкву назвати російською, щоб у такий спосіб можна було виступити проти Православ'я, роздерти єдність народу і розширити польську інтрижку, яку ми тепер називаємо УНІЄЮ або ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ.

Релігія - це основа духовного життя кожного народу. Один говорив: «Скажи мені, як ти віриш, і я скажу, хто ти такий». Якщо релігія вчить бити, убивати, то людина, вихована на такому вченні, мимоволі стане катом, бандитом.

Будучи в 1990 році Єпископом Івано-Франківським, я весь час чув уніатські погрози на свою адресу і моєму духовенству. Уніати кричали: «Православних геть за Збруч!» Чи ви знаєте, нещасні, чий лозунг ви викрикуєте? Певно, що ні. І тому я вам скажу. Коли поляки захопили Кам'янець, їхній генерал Крайовський 22-го січня 1920 року видав наказ, щоб «усі мешканці Галичини виїхали за річку Збруч». Ви, мабуть ще не забули, що в той час в Галичині православних було дуже мало. Там жили переважно українські уніати. Генерал, даючи такий наказ, хотів цю територію очистити від українців, себто уніатів, і заселити її поляками.

Чому ж ви тепер вигукуєте слова свого ворога? Для кого ви тепер хочете очистити Галичину? Для тих же самих поляків? Можливо й так. Бо у Варшаві друкуються географічні карти, на котрих Галичина - це частина Польщі. Така карта у мене є!

Відповідаючи на лист голові РУХу м. Івано-Франківська Б. Голодюку в 1990 році, я писав, що «РУХ рухається не туди, куди треба», що він «будує Україну в козацьких штанах, але з польською душею».

Уніат - це ще не поляк, але вже й не українець, бо в ньому живе польська віра, душа і тому ненависть його до православного українця просто дивовижна. Так ніхто не може ненавидіти: ні росіяни, ні турки, ні татари, ні навіть, поляки. І ненависть ця агресивна: «Бий, коли, ріж, жени за Збруч, а то й за Урал!» - кричать уніати, коли справа стосується православних. Якби православні були такими ж злими, то вони могли б гнати уніатів за Віслу, за Варшаву. Але справжня віра Христова православним не дозволяє цього робити.

В Галичині, у тих селах та містах, де уніатів більшість, - , там вони, чуючи свою силу, з ломами та сокирами захопили усі православні храми. Коли б і православні поводили себе так, вони в Києві, відчуваючи свою перевагу, не дали б уніатам будувати свій храм. Вони захопили б уніатські храми в Криму, на Херсонщині та в інших областях Східної України. Але православні цього не роблять, бо віра їхня, благородство їхнє не дозволяють їм кривдити своїх братів по крові.

Звідки ж така злість? Від віри - яка віра, таке виховання, таке й життя.

Відразу після того, як Західна Церква відпала від Східної у 1054 році, вона пішла дорогою гордині, експансії, насильства, воєн та інквізиції. Найвиразніше це показали Хрестові походи, які були і зараз є улюбленим методом Ватікану для здійснення своїх честолюбних і користолюбних планів та стремлінь. Хрестові походи укріпили світську владу пап і збагатили їх, але негативно вплинули на чистоту християнського вчення, про що свідчить поведінка хрестоносців, зокрема під час завоювання ними Єрусалиму та Константинополю.

Єрусалим було взято 15-го липня 1099 року. Перемога супроводжувалася грабунками, різаниною, жорстокістю, що ганьбило саме ім'я християнина. Як відомо, Єрусалим у той час знаходився в руках невірних. Але в Константинополі сидів православний грецький цар. Не дивлячись на це, хрестоносці в 1204 році там ще гірше поводилися, ніж в Єрусалимі. Вони глумилися над православними святинями не менше, ніж турки.

В одному древньому літопису розповідається: «У той час біля одного монастиря, в печері, жив подвижник. Якогось разу, коли він молився, кажучи: «Богородице, Діво, радуйся...» - від ікони почувся голос: «Радій і ти, старче Божий». Монах дуже злякався. «Не бійся, - говорив голос далі, - а йди скоріш до монастиря і об'яви монахам і ігумену, що вороги Мої і Сина Мого вже недалеко. Хто слабодухий, нехай тікає, поки аж промине біда. А хто хоче бути мучеником, нехай залишається на місці. Іди ж мерщій!»

Монах залишає свою печеру і що є сили біжить до монастиря, аби передати монахам волю Богоматері. Вістка про близьку небезпеку дуже стривожила старців монастиря. Деякі поспішили в гори, а 28 монахів залишились в монастирі, закрившись у башті.

Незабаром з'явилися вороги. Це були латиняни - хрестоносці. Спочатку вони лагідно умовляли монахів відчинити браму монастиря і визнати папу римського головою Вселенської Церкви, обіцяючи монахам милість та купу золота.

- А хто вам сказав, що папа є головою Церкви? - запитали монахи з вежі. - У нас Голова Церкви - Христос! Ми радше помремо, ніж дозволимо вам осквернити нашу обитель!

Після цього хрестоносці, себто католики, обложили башту хмизом і підпалили. Монахи згоріли живими. Це було в 1276 році.

Римські папи, закликаючи західних християн до Хрестових походів, для нібито визволення Святої Землі від турків, в дійсності ці походи перетворили на воєнні експедиції для здійснення своїх чисто земних інтересів - честолюбства, користолюбства, для розширення своєї духовної імперії.

Давно це було, але дух папізму не змінився. Уніати, католики ще й до цього часу такими ж методами намагаються насадити свою віру серед православних. Обман, наклепи, залякування, переманювання, підкупи, обіцянки, фальшування фактів і зараз в ціні там, де діють католики або греко-католики. Вони і в наш час ладні пролити християнську кров, аби лише досягнути своєї химерної мети.

Відомо, що папи Бенедикт XV, Пій IX, Пій XII послідовно, один за одним, закликали Захід до Хрестових походів проти СРСР, простіше сказати, проти Русі, Православ'я, нібито для захисту християнської віри. Але відомо й те, що ці заклики були зроблені уже після того, як папа Бенедикт XV попробував налагодити офіційні стосунки з радянським урядом, щоб мати змогу вести свою пропаганду на території совітської держави і в такий спосіб витиснути православних. Заради цього при Ватікані була заснована семінарія «Русікум», де швидко готували кадри для засилки на нашу територію священиків. Під час німецької окупації вихованці «Русікума» під виглядом православних священиків з'явилися не лише в Україні, а й на Північному Кавказі.

Восени 1920 року в Берліні відбулися секретні засідання під головуванням монсеньйора Роппа. Російські емігранти, навернені в католицизм та декілька німецьких священиків опрацьовували план для того, як, якими методами Православну Русь приєднати до Католицької Церкви. Усі були згідні з тим, що момент для такого приєднання самий слушний.

Спроби папи Бенедикта XV безпосередньо проникнути на Русь не дали бажаних результатів, тому він за допомогою Хрестового походу хотів покінчити зі «східною схизмою», тобто Православ'ям.

Конгрегація «Пропаганда віри» ставила своєю метою будь-якими методами, навіть благочестивими, привести східних християн в лоно римської Церкви.

Бенедикт XV наказував своїм місіонерам бути делікатними щодо обрядів Східної Церкви. Наші ж уніати зайшли далі: вони викидали з храмів ікони, називаючи їх «москальськими», та хрести, бо, мовляв, ВОНИ «КеГеБістські».

А хіба є Божа Мати московська, українська, римська, німецька, китайська? Хіба не Одна Божа Мати для всіх? Хіба ЇХ багато?!

І папа римський Лев XIII був більш тактовним, ніж наші уніати. Він перший серед усіх пап вимагав, щоб місіонери поважали не лише православні обряди, але й дисципліну, себто внутрішню організацію Східної Церкви. Він писав: «Ні ми, ні наші спадкоємці ніколи не знищать ні прав, ні привілеїв Східних патріархів, ні обрядів кожної Церкви».

Проте це - слова, слова... А на ділі було так, як робив ксьондз в місті Янові.

Політику Бенедикта XV продовжив його заступник - папа Пій XI. Він послав до Женеви на конференцію свого довіреного монсеньйора Сінсеро вести переговори з Г. Чичеріним - наркомом іноземних справ Радянського Союзу.

В 1922 році, під час Генуезької конференції, папа Пій XI аж тричі виступав з вимогою пустити єзуїтів в СРСР для місіонерської роботи. Наступ на Схід, на Православ'я для папи Пія XI був солодкою мрією. Для здійснення своїх планів він навіть задумав скликати Вселенський Собор; оскільки всі його плани провалилися, то він 2-го лютого 1930 року закликав західні народи до Хрестових походів проти нашої держави.

З часу свого понтифікату (12 березня 1939 року) папа Пій XII не відстає від свого войовничого попередника, він розгортає активну діяльність по організації Хрестових походів з метою підкорення Ватіканові Православної Церкви. Папа Пій XII веде переговори з Гітлером і домовляється про те, що Ватікан буде посилати на окуповану територію України своїх священиків для навернення православних в католицизм. Головним принципом діяльності цього папи, як і його попередника, було прагнення до світового панування Ватікану над усіма Церквами.

В Латеранському договорі між папою Пієм XI і Мусоліні в 1929 році говорилося, що папське церковне керівництво докладе усіх своїх зусиль, щоб створити «всесвітню Церкву».

Христос нас теж кличе до єдності. Спаситель пророчо говорить, що прийде час, коли буде «одне стадо і Один Пастир» (Іоан. 10. 16). Але цим Пастирем буде не папа римський, а Христос. Господь нас кличе до єдності, але не за допомогою Хрестових походів, кровопролить, інквізиції, тортур та обману. До добровільної і святої єдності закликає нас Господь.

Папи ж стараються цю єдність бачити як свою особисту гегемонію, як геополітичну систему, котра випадає з християнської духовності і зовсім нічого не має спільного з Євангельським вченням.

Наші святі отці передавали нам, що першим патріархом, який очолить усі релігійні течії, буде Антихрист. Чи ж папа б кандидатом на цей пост, чи, може, він лише предтеча, котрий підготовляє путь для Антихриста?

Римська Церква, відпавши від благодатного Вселенського Православ'я, пішла помилковою дорогою. Вона спотворила чисте Христове вчення про віру, духовну владу, священство і Євангельську мораль. Величезне зло християнству заподіяла інквізиція, яка, прикрившись Христом, нічого спільного з Його . вченням не мала.

«Молот відьом» - книга, написана двома католицькими монахами, була посібником для інквізиторів. Тут на 153 сторінці сказано: «Якщо єретик після того, як його викриють, негайно не зречеться свого вчення, то він, будучи мирянином, має бути тут же спаленим. Адже фальшивомонетників без усякого зволікання убивають. А у скільки ж разів злочинніші цих людей ті, які фальшивлять віру! Якщо єретиком буде особа духовна, то її позбавляють сану і передають світській владі для смертного покарання. Якщо ж єретик зречеться своїх поглядів, то його треба кинути до тюрми на довічне ув'язнення».

Надзвичайно небезпечне вчення інквізиторів, яке вони виклали в «Молоті відьом». Бо, якщо дотримуватися його вимог, то треба тягти на вогнище всіх, хто не є католиком, - треба палити православних, протестантів, буддистів, магометан, іудаїстів і всіх інших людей, оскільки вони - «єретики».

За деякими даними в Європі в середні віки від рук інквізиторів на кострах згоріло близько п'яти мільйонів невинних людей, уявних « відьом ».'

Папа Іннокентій VIII у своїй буллі писав: «Не можу промовчати про те, яку велику послугу інквізиція принесла людям тим, що знищили велику кількість відьом. Впродовж 150 літ в Іспанії, Італії та Німеччині було спалено на вогнищах не менше 30 тисяч відьом». А як виявляли цих «відьом»? Брали ту чи іншу жінку, яка чимось інквізиторам здалася підозрілою, тягнули в підвал і мучили її: душили, били, кості ламали, пекли і смалили. Мучили бідолашну до тих пір, аж поки вона не «признавалася» в тому, що вона дійсно є «відьмою». Якби папу Іннокентія піддали таким же тортурам, то він теж «признався» б у тому, що він є характерником і на помелі літає.

Але ми дещо забігли наперед. Давайте повернемося до української унії, про котру говорилося на самому початку.

Римські папи, бажаючи розширити свої володіння, з давніх-давен зазіхали на Православну Русь - Україну. В 1204 році папа Іннокентій III через своїх послів запропонував князю Галицько-Волинському Роману прийняти католицьку віру, обіцяючи допомогти йому Петровим мечем і зробити його королем усієї Русі. Та князь відкинув цю пропозицію, але його передчасна смерть в 1205 році дала папі змогу попробувати насильницьким шляхом насадити унію в Галичині.

Никонівський літопис говорить, що в 1214 році «угорський король посадив сина свого в Галичі і церкву перевів на латинську службу».

Уніатський історик М. Чубатий цей акт називає «першою церковною унією».

Угорський король Андрій II, просячи в 1214 році у папи Іннокентія III королівську корону Галиції для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього хочуть вельможі і народ його країни, бажаючи бути в єдності з римською Церквою, з тим, одначе, щоб їм «дозволено було зберегти свій грецький обряд». Але то була фальш. Потім уніатський автор сам назве цю унію «історичною ефімерією», яку було створено за політичними мотивами наперекір волі народу, котрий заявив свій протест проти цієї унії.

В 1219 році Галич завоював князь Мстислав Удалий. До нього зійшлося змучене грабунками та знущанням православне населення. Угорські загарбники, а з ними і єпископ Артемій втекли. «Таким чином, - пише М. Чубатий, - унія лишилася усіх своїх прихильників».

Наступна справа Ватікану підкорити собі Україну була зроблена в роки правління князя Галицького Данила. Як відомо, в 1235 році на Русь наскочила монголо-татарська орда. Знищивши Київ, вона чорною хмарою посунула на Галицько-Волинське князівство. Проте, Бог помилував цей край. Завойовники в 1242 році були змушені повернути назад.

Користуючись бідою русичів, Іннокентій IV пропонує Данилові Галицькому прийняти католицизм, за що обіцяє йому королівську корону і військову допомогу. Та допомога ця була лише на словах, і тому Данило польському послові сказав: «Як можу прийняти вінець, коли допомоги нема?» Після цього Данило Галицький, зі згоди і благословення патріарха Мануїла, на Галичині відкрив свою православну митрополію.

В 1254 році папа через свого нунція Опізо вдруге пропонує Данилу Галицькому королівську корону і обіцяє організувати Хрестовий похід проти монголо-татар. Літописець каже: «Опіза прийшов і вінець приніс, обіцяючи допомогу мати від папи, він же (Данило) не захотів». Пізніше князь Данило неохоче прийняв корону і став чекати військової підтримки від угорського короля та польських князів проти татар. Але ніякої допомоги від папи він не дочекався і тому порвав з ним будь-які зв'язки.

Сучасні католики та греко-католики люблять посилатися на цей історичний епізод, твердячи, що Данило Галицький таки прийняв унію. Та це не відповідає дійсності. Князь Данило будував свої відносини з папою не на релігійній основі, а на політичній. Історик М. Чубатий так і пише: «Унія Данила на Галицько-Волинській Україні не утрималася, оскільки заснована була на мотивах чисто політичних, а не релігійних».

Те ж саме треба сказати про Ліонську унію 1274 року і Флорентійську унію 1439 року. Вони були побудовані на чисто політичних основах, спекулятивними методами і тому були недовговічними.

В 1458 році папа Калліст III на Україну направив уніатського митрополита Григорія. Цей митрополит, придивившись уважно до обставин, зваживши усі «за» і «проти», перейшов у Православ'я.

Усі ці унії на Україні були мертвонародженими. Вони не пустили коріння на нашій землі.

Інша справа - Брестська унія 1596 року, яка, на горе нам, живе ще й досі і ділить наш народ на два непримиримих табори. Поляки знали, як можна між собою посварити українців. Погано, що самі українці цього не зрозуміли за 400 літ.

Варшавська єзуїтська курка підкинула нашій українській квочці яйце, з котрого вилупився монстр.

Іван Франко у свій час писав: «Унія була причиною довгої та тяжкої боротьби серед малоросійського народу і остаточно принесла незлічимі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві». Протопресвітер Г. Костельник теж свідчить, що «унія викликала вічний кривавий розбрат серед нашого народу, . унія стала засобом нищення нашого народу».

Поляки, запровадивши у нас унію, кинули головешку в копицю українського сіна, яка горить ось уже цілих 400 літ горить і не згасає, часом жевріє, а інколи навіть палахкотить.

Український історик М. Грушевський писав: «Пани й королі польські, слухаючись своїх духовних католиків, собі за обов'язок мали, щоб віру католицьку ширити, а православну тіснити, аби православні на католицьку віру приставали. Спочатку думали вони навіть зовсім православну віру знести, та що православні за свою віру дуже держалися, то королі боялися так дуже їх зачіпати. Тоді надумали «унію», себто злуку - з'єднання православної віри з католицькою: щоб богослужіння, церкви, обряди - все залишалося так, як було, а тільки, щоб православні слухалися папи».

Тоді унію насаджували поляки, щоб знищити нас, а тепер її насаджують греко-католики з нашими «премудрими» РУХівцями. Але в ім'я чого? Заради великої Польщі, чи ради нашого знищення? Якщо так, то чому вони кричать, що будують Україну, коли фактично вони проти неї, вони руйнують її.

Унія готовилася поступово, ще за сто літ до її впровадження польські королі, не рахуючись з церковними канонами, зловживаючи правом патронату, самі призначили на кафедри архієреїв, в монастирі - ігуменів, і навіть, деяких парафіяльних священиків. На ці місця вони ставили, певна річ, людей своїх, податливих, нестійких, щоб результатом їх служіння був перехід пастви в унію.

Саме таким був митрополит Онисифор. У 1583 році Галицько-Подільські миряни йому писали: «Під час пастирського правління Вашої милості Церква зазнала багато лиха. Проти Церкви застосовувалися насильства, віруючим відмовляли в Святому Причасті, храми закривалися і запечатувалися, а священикам не дозволяли служити в них. Мирянам забороняли ходити в церкву Божу, їх звідти гнали, дзвони забрали в замок. Та, на жаль, це ще не все... Святій вірі на приниження, а нам на тяжке горе наші храми перетворилися на єзуїтські, а майно Руської Церкви передається латинським церквам».

Після Онисифора король Сигізмунд зробив митрополитом Михаїла (Рогозу) - теж свою людину, слабохарактерну, здатну піти на компроміс і навіть зраду, що він згодом і зробив.

Те ж саме слід сказати і про ще одного ініціатора унії Іпатія Поція. Коли в 1593 році помер брестський єпископ Мелетій, король не захотів призначити на його місце достойного пастиря, а дав туди людину, котра за своїм духовним складом та вірою не була гідною не тільки сану єпископа, а навіть простого священика.Іск Подій був брестським кашщляном. Народився в сім'ї дворян. »Оовіту отримав в Краківській католицькій академії. Навчаючись в академії, він засвоїв собі польсько-католицькі переконання і, відступившись від віри своїх батьків, став католиком, згодом перейшов у протестанство, а пізніше повернувся в Православ'я, щоб посіяти в ньому колотнечу та розкол. Оскільки неодноразове відступництво було відоме митрополиту Київському, останній не хотів посвящати Іпатія в сан єпископа, але королівський наказ примусив митрополита зробити те, що йому боронила його святительська совість. Таким був один з найголовніших діячів, який посприяв підписанню Брестської унії.

Другим поборником унії був Луцький єпископ Кирило Терлецький, який вів надзвичай розпутне життя і був звинувачений у вбивстві; на нього писали численні скарги патріарху Костянтинопольському. Кирила мали позбавити сану. Щоб цього не сталося, він поспішив утікти під омофор папи римського.

Унійна справа набирала швидкісних темпів. Поляки спішили зробити унію без згоди народу. Львівський єпископ Гедеон 1-го липня 1595 року написав протест проти такої унії. Він писав: «Постанова про унію зроблена наперекір правилам і звичаям нашої Православної віри, нашим законам та вольностям - без відома і дозволу патріархів, наших духовних наставників, Постанови духовного Собору, а також без волі світської влади, як відомих старожитних вельмож, так і простих людей Православної віри, без згоди яких ми нічого не хочемо робити».

Щоб вирішити цю справу, православні єпископи і Костянтин Острозький просили короля дати дозвіл на скликання Собору. Але Сигізмунд III, боячись що такий Собор може піти на шкоду його планам і виступить проти унії, дозволу на це не дав, а замість цього двох зрадників - єпископів Іпатія Поція та Кирила Терлецького послав до Риму.

23-го грудня 1595 року згадані єпископи на аудієнції у папи Климента VIII в присутності кардиналів цілували пантофлю на нозі папи і, стоячи на колінах, подали йому прохання від зрадників-єпископів прийняти їх в лоно Римської Церкви. На згадку про цю подію було вибито медаль, з одного боку котрої був зображений папа, а з другого - папа на троні благословляє уніатського посла, який рабськи стоїть на колінах. Внизу надпис:. «.Руських приймаємо» і дата - 1596 рік.

Своїм листом від 7 лютого 1596 року папа повідомив короля Сигізмунда III про підписання унії з Поцієм і Терлецьким, просячи Ціовд. допомагати уніятам, а митрополиту Михаїлу Рогозі наказав скликати Собор єпископів, Щоб вони на ньому прийняли постанову про свою згоду з Римом.

Православні використали дозвіл короля на скликання Собору І прибули на нього в Брест в 1596 році. Проте проуніятські настроєні єпископи не захотіли, вірніше, побоялися робити спільний Собор єпископів православних і уніятських. Отже, члени Собору з самого початку розділилися: з одного боку були православні, а з другого - уніяти, католики і представники від короля.

Православний Собор засудив унію, а всіх єпископів, які погодилися на неї, оголосивши зрадниками, позбавив священного сану.

Уніятське ж духовенство на своєму Соборі винесло таку постанову:

1.       З'єднання з католицизмом;

2.        Папу визнати Головою Церкви;

3.        Службу Божу і обряди греко-східної Церкви залишити недоторканими;

4.        Мова в церквах слов'янська;

5.        Залишити старий календарний стиль;

6.        Причастя під двома видами, а не на облатках;

7.        Хрещення залишити без змін;

8.        Щоб уніятському духовенству мати такі ж права і почесті,, ,як і в католицького;

9.        Руському духовенству засідати в сеймі;

10.     Дозволити уніятському духовенству мати сім'ю, а не заганяти його в целібат;

11.     Уніятів не примушувати переходити в католицизм.

Хоча усі ці вимоги і не подобалися королю та єзуїтам, вони все одно погодилися з ними, бо добре розуміли, що важко зробити лише перший крок, а далі все поступово дійде до свого злого завершення і буде бити українець українця та кричатиме: «Геть за Збруч! Геть за Урал!» Розрахунок було зроблено на вашу довірливість, щоб не сказати гірше. І вони, поляки, як бачимо, не прорахувалися. Ми стали ворогами самі собі або, як пише Т. Г. Шевченко, стали «варшавським сміттям». Цілуємо у папи-поляка туфлі на ногах та ще й пишаємося цим! А поляки уніятам цілують туфлі?.. Ні!

Унія королем затверджена. Робота пекельна зроблена. Церква Христова пошматкована. Людей пересварили. Учасники Собору роз'їхалися.

І почалася нова робота: насадження унії силою, вогнем і мечем, на людській шкірі, а не на папері. Король, єзуїти, поляки сміялися з «чубариків», «бидла», котрих так ловко їм удалося обдурити.

Після Собору в Бресті король польський Сигізмунд III видав указ всім православним (поляк-католик диктує православним. Чи ж не дивно це?!), щоб вони не визнавали православних єпископів, а лише уніятських. Король наказував суворо карати усіх противників унії.

Унія була пов'язана з дикими вибриками поляків. В 1620 році на Варшавському сеймі Лаврентій Древинський говорив з обуренням, що у «великих містах православні церкви запечатані, майно церковне розкрадене, в монастирях замість монахів худоба стоїть, духовенство розігнане, діти помирають нехрещеними, тіла покійників без церковного обряду з міста, як падаль, вивозять, народ без вінчання живе, без Причастя помирає».

До такого жалюгідного стану наша Церква могла дійти тільки тому, що уніятські єпископи Поцій, Рутський, підтримувані польським урядом, знущалися з православного духовенства різними методами. Поцій православних священиків проганяв з парафій, карав їх ув'язненням, брив їм бороди і голови. Під час церковної служби він на чолі озброєних жолнєжів (солдат) вривався до православних храмів, хватав священика, мов злочинця, бив його, обдирав святі престоли, забирав з собою чаші, хрести і антимінси. І за всі ці бандитські діяння Поцій не боявся покарання з боку закону. Він хвастовите заявляв: «Ніякий суд в Польщі не посміє засудити мене!»

У своїх злочинах не відставав від нього Йосип Рутський, а особливо безчинствували Йосафат Кунцевич, архієпископ Полоцький та йому подібні. Йосафат - це хижий вовк в монашеській рясі. Його жорстокість щодо православних обурювали навіть деяких поляків.

Ось що писав 9-го січня 1621 року литовський канцлер Лев Сапіга уніятському митрополиту Йосипу Рутському: «Не лише я, а й інші засуджують те, що отець Владика Полоцький занадто жорстоко почав діяти і дуже набрид: став огидним для народу, як в Полоцьку, так і скрізь. Давно я попереджав його стосовно цього, просив, переконував, щоб він не був таким жорстоким, але у нього були свої міркування».

У православних ім'я Кунцевича в'яжеться з бандитизмом, але /' ніяк не з християнством. В листопаді 1623 року в Вітебську Йосафат Кунцевич розпорядився, щоб викопували тіла православних небіжчиків і кидали їх собакам.

По всій своїй Полоцькій єпархії - в Могильові, в Орші він наводив жах на православних. Він закривав і палив Божі храми. Лев Сапіга, ревний католик, не витримав цього і 12 березня 1662 року Кунцевичу писав: «Мені ніколи і на думку не спадало, що ви будете заганять в унію такими жахливими методами. Безоглядним насиллям мучите ви руський народ і штовхаєте його на бунт... Вам відомі нарікання простого народу, що йому ліпше було б бути в турецькій неволі, ніж терпіти такі страшні переслідування за віру і благочестя... Ви пишете, що ви без докорів совісті топите православних і рубаєте їм голови,., що треба православні храми віддати на безчестя... Ви закриваєте храми, щоб люди без покаяння і християнських обрядів помирали, як нехристи... Замість радості ваша продажна унія принесла нам одне тільки горе, неспокій, бунти, так що ми хотіли би, щоб її зовсім не було»...

22 травня 1620 року в Троїцькому монастирі поблизу Полоцька місцеве населення зібралося, щоб помолитися, але на нього чекало велике горе. Уніяти разом з солдатами оточили всіх, зігнали в храм, який підпалили. А в цей самий час на сусідньому пагорбу під крики тих, закритих в храмі, які в полум'ї гинули, Йосафат Кунцевич, відправляв подячний молебень.

Отак «святі» папи разом з уніятами та поляками заганяли українців в католицький «рай»!

12-го листопада 1623 року Кунцевич з шайкою своїх головорізів прибув до Вітебська і розгромив намети (бо храми були закриті), в котрих православні таємно проводили свої Богослужіння. Виведений з терпіння народ накинувся на Кунцевича і камінням та палками забив його до смерті. Тіло цього виродка люди запхали в мішок і кинули в річку Двину.

Польський уряд за смерть Йосафата відповів звірячими репресіями: близько сотні православних було мучено, а потім убито. Помстилися: за одного убитого забили 100 чоловік. А от за великомучеників Дмитрія, Варвару, Катерину, Георгія нікого не убивали. Тому-то вони і святі. Праведники ніколи не проливають чужої крові, вони проливають тільки свою, чого не скажеш про Кунцевича: він навіть після своєї смерті убиває.

Тоді ж постраждав від уніятів і святий Афанасій. Народився він у Бресті. Будучи монахом, ніс високі подвиги в різних монастирях. Він виступав проти тодішньої унії і багатьох навернув до Православ'я. А уніяти скаженіли. Вони нападали на православні храми.. Одного разу, Афанасій молився перед Куп'ятицькою іконою Божої Матері, він почув голос: «Афанасіє! В ім'я Куп'яницького Мого Лика подай скаргу в сейм, королю Речі Посполитої, погрожуючи їм праведним Судом Божим, котрий їх постигне, якщо вони не покаються. Нехай вони зовсім відкинуть унію і синів Церкви Православної залишать в спокої, що необхідно в першу чергу. І тільки тоді прийде ласка Божа».

Підкоряючись цьому Голосу, святий Афанасій в 1643 році поїхав до Варшави. Там він на сеймі виклав усі кривди, які православні терплять від католиків і уніятів. Афанасія за це кинули до в'язниці. Після звільнення він знову прибув до Бреста, де йому і його пастві мстилися католики й уніяти разом. Вони чинили знущання над православними святинями, в храмах фанатики зривали богослужіння та грабували вірних в Кобрині, наприклад, уніятський архімандрит Облошинський, зустрівши на дорозі православних монахів з Куп'ятицького монастиря, пограбував їх, відняв коней, священику обрізав бороду, роздягнув до нитки диякона і тоді відпустив їх. Побачивши на вулиці православного священика, уніяти кричали: «Ось він, русин! Господи, помилуй! Люпус, вовк, єретик! Турко-грек! Наливайко!»

Шукаючи правди, Афанасій поїхав до Кракова, але й там посміялися з нього, як і у Варшаві, кинули його в тюрму, закувавши в кайдани. Звільнившись з краківської в'язниці, Афанасій подає «супліку», скаргу, новому польському королю Владиславу IV, в котрій викладає ті кривди, які православні терплять в Польщі від уніятів. За таку діяльність святого 1-го липня 1648 року, закованого в кайдани, кидають в підземелля Брестської фортеці. Вночі 4-го вересня до нього з'явилися єзуїти, намагаючись перетягти його в унію. Святий не піддався. Тоді його з фортеці вивезли в ліс, де мучили, пекли на вогні. Щоб залякати, викопали йому могилу. Але Афанасій і цього не злякався. Після усіх умовлянь, залякувань, тортур тієї ж ночі в лісі польські солдати розстріляли святого.

У цьому випадку дуже постаралися єзуїти - «окраса» Католицької Церкви. Та хіба тільки тут?.. Та хіба тільки єзуїти?.. А бернардинці хіба кращі?!.

Коли в жовтні 1648 року Богдан Хмельницький обліг Львів, то в місті монахи-бернардинці православним вчинили таке. Вони в суботу приготували обід. Страви поставили на двох столах. На одному сголі була їжа скоромна, а на другому - пісна. Католики в суботу постяться. Тому монахи, припрошуючи людей до столу, казали: «Ходіть, хто з вас русин, сідайте і їжте м'ясо, а хто поляк, тому їжа приготовлена рибна». Православні, не відчуваючи каверзи, сіли за окремий від католиків стіл. Тоді монахи стали викликати їх по одинці, ніби хотіли щось сказати, і виводили за ворота, а там у глухому дворі був колодязь, біля котрого стояв монах. Русина підводили до колодязя і монах казав йому: «Ану, подивись туди!». Русин нахиляв голову, щоб побачити, що там, бернардинець в цю мить рубав його по шиї, після чого тіло убитого скидали в цей колодязь. От уже декілька чоловік таким чином пішли слідом за монахом і ніхто не знав, що з ними сталося. Нарешті, у русинів виникла підозра. Дехто встав, щоб поглянути, що роблять монахи. Довідавшись, усі русини з криком кинулися через монастирські стіни. Хто зміг вибратися, ті побігли до козацького табору, де про все розповіли.

Хочеться запитати: чи наші православні люди, тим паче монахи, католикам чи уніятам чинили таке коли-небудь? Ніде і ніколи! Вже саме це показує, де ПРАВДА, де істина. Вони завжди на боці мучеників, а не катів, тому що Бог є ЛЮБОВ. Він нікого не катує і нікого силою не тягне до Себе, як це роблять католики.

Отже, той католицизм, який проповідують єзуїти та Кунцевич, і ПРАВДА БОЖА - несумісні.

Дотепер ми, в основному, говорили про поведінку католиків на теренах нашої братньої Білорусії. Але польським королям не так потрібна була Білорусь з її лісами та болотами, як родючі землі України, тому і стріли цих загарбників переважно була спрямовано саме сюди. На Україні католики показали своє справжнє лице.

Для того, щоб нас «спасти» і завести до єзуїтського «раю», католики нічого не пожаліли: ні лукавих слів і обману, ні обіцянок і погроз, ні вогню і меча, ні солі на рани, ні гарячого сала за шкіру. Пішли в хід гострі палі, на котрі саджали людей, які помирали в жахливих муках. Таке дикі татари, вихованці Магомета, своїм бранцям робили. Таке ж саме робили і браттям по вірі годованці «безгрішного» папи римського. Не було такої жорстокості, таких тортур і мук, котрих не спробували б на православних католики та їх компаньйони - уніяти. Різав, катував брат брата. То була давня мрія поляків - «Пусціць русина на русина», тобто нацькувати українця на українця.

А ми ще й досі мучимось, караємось і не каємось. І 400 літ нам, необачним, замало, щоб зрозуміти, що таке УНІЯ, за що ми страждаємо і душимо один одного! Чи ж станемо коли-небудь розумнішими? Чи так і до самого Страшного Суду будемо терпіти розбрат лише заради того, щоб мати право цілувати туфлі у папи римського?

Схаменіться, брати мої!

Як пише Тарас: «Довго, довго гомоніла Україна...» Так, довго. Але нарешті проснулась і зашуміла, як те синє море, як той Дніпро широкий, бо вже терпіти пекельну неволю було несила,., відгомоніла і взялася за діло!

В 1646 році Хмельницький скликав козацьку Раду і сказав: «Найжахливіше те, що поляки переслідують нашу віру Православну, неволять нас до унії, руйнують наші церкви, продають євреям посуд церковний, зневажають святиню та виганяють священиків та архієпископів».

На Запоріжжі Хмельницький говорив: «Поганьблена віра свята Православна, у чесних єпископів та іноків віднято хліб насущний. Над священиками знущаються. Уніяти стоять з ножем біля шиї, єзуїти безчестять і переслідують батьківську віру. Над проханнями нашими сейм глумиться і називає нас схизматиками».

Богдан Хмельницький в 1648 році писав до польського сейму таке: «Пан Ярема Вишневецькии по-звірячому мучив та катував християн і наказував, навіть, саджати на палю наших священиків».

Ярема... Цим ім'ям колись на Україні дітей лякали. Жахливе ім'я! Сам Вишневецькии - українець, але, ставши католиком, він усіма фібрами своєї зрадницької душі зненавидів Україну. Він був катом і яничаром для неї. Це - приклад того, як віра змінює людину.

В Івано-Франківську я спостерігав те ж саме: українець-уніят, якби міг, то перегриз би горло православному українцеві. Це відбувається тому, що злая віра і людину робить злою.

У своєму листі 1647 року Б. Хмельницький скаржиться гетьману Потоцькому на старосту Чаплинського, котрий сильно кривдив не тільки селян та козаків, але навіть священиків. Він писав: «Якщо йому (Чаплинському) трапиться бачитись з православним священиком, то він ніколи не полишить священика, не зганьбивши, волосся й бороду не вирвавши і палкою ребер не поламавши».

До загального обурення проти католицизму багато вогню підкинув лютий ворог українського народу князь Ярема Вишневецькии. Він зрадив святе Православ'я і перекинувся до католиків. Його прадід - Дмитро Вишневецький був засновником славної Січі. Батько його теж був православним. А Ярема, навчаючись у Львові, підпав під вплив хитрих єзуїтів, зрікся батьківської віри і став католиком. Історик Костомаров пише, що Ярема, увірвавшись у містечко Погребище, православним священикам свердлом повисвердлював очі.

В літопису «Самовидця» розповідається, що польний гетьман Калиновський вішав селян, четвертував і палив їх на повільному вогні. З храмів познімав дзвони і перелив їх на гармати...

Православні щоденно від уніятів та католиків терпіли знущання. І не тому, що уніятів було багато, а тому, що за ними стояли король та польське військо. Що їх було небагато, видно хоча б з того, що, захопивши силою один з Чернігівських монастирів, уніяти посадили там лише одного монаха Кирила. В 1643 році король дав йому помічника і при цьому писав: «Маю відомість, що в усій області Чернігівській нема жодного уніятського монастиря, і свята унія міститься в одній тільки особі шановного отця Кирила».

Так воно і насправді було... Люди не приймали чужої віри, противилися їй, але польська шляхта, біскупи, єзуїти, армія та свої яничари силоміць народ заганяли до унії.

Народ довго терпів, але терпіння вичерпувалося, тому-то і гомоніла Україна, довго гомоніла, а вже після цього «кров степами текла, червоніла». Почалася війна між українцями та поляками. Не за територію, а за святу свою віру. Можна цілком певно сказати - священа війна.

Коли Хмельницький утік на Січ, то гетьман Потоцький, щоб спіймать його, послав 300 своїх козаків. Але Богдан до них послав двох своїх спільників, які говорили: «Чому ви на своїх ідете? У нас же справа не про себе, а про благочестиву Православну віру. Знайте це!» Коли ви йдете за одно з ляхами на нашу віру, то ви за це дасте Богові одвіт». І ті козаки приєдналися до Хмельницького.

Те ж саме говорив уманський полковник Ганджа, прокравшись вночі до реєстрових козаків 3-го травня 1648 року: «Ми йдемо за віру й козацтво, за весь народ український. Хіба не одна мати Україна нас породила? За що краще вам стоять: за костели чи за церкви Божі? Короні польській будете допомагати, яка заплатить всім неволею, чи своїй матері Україні?» Реєстровики перейшли на бік Хмельницького.

А 5-го травня 1648 року, перед Жовтоводським боєм, Хмельницький зібрав усе військо і говорив до нього: «Лицарі-молодці, славні козаки запорожці! Прийшов тепер час за віру Православну постояти грудьми! Сам Господь Бог вам допоможе! Хто за Бога, за того і Бог!»

Отож, як бачимо, Хмельницький уже на самому початку повстання скрізь підкреслював, що він іде обороняти Православну віру, що він проти злої унії. Цей заклик тоді був дуже зрозумілим приниженому католиками українцю, тому-то Хмельницький і підняв на смертний бій увесь наш народ.

Те, що унія була головною причиною війни козаків з поляками, свідчить і «Самовидець», який свою історію починає такими словами: «Початок і причина війни Хмельницького є від ляхів гоніння на Православіе», і далі: «Вірі Руській була кривда велика від уніятів і ксьондзів». Королівський історик того часу, поляк Коховський, передаючи скаргу самого Богдана Хмельницького, пише, що «благовидним приводом для повстання насамперед була грецька віра, якій діялися гіркі зневаги від унії. Архієрейські маєтки і маєтки чернечі були відібрані, священики були в приниженні, а уніяти, захопивши духовну владу, прикладали їм ніж до горла. А де, в якім кутку залишилася ще правдива батьківська віра, там єзуїтські проповідники пускали в рух різні наклепи. Усі благання православних на сеймах залишалися марними... Сама згадка про Православну віру викликала гнів... Гірка неволя не знала меж!..»

Є ще одне свідчення - це «Історія козацько-польської війни» С. Грондського, в якій докладно показано ті знущання, котрі чинилися православному народу.

Автор, висвітлюючи релігійно-політичну тему, пише: «Щодо грецької релігії, то якщо траплялося якомусь панові з якихось причин перейти на римську віру (а бувало це дуже часто), то й підданих його змушували переходити до неї. А коли вони стояли при своїм, то церкви від них відбиралися силою і на костели перетворювалися. Подекуди тіла православних померлих, що давно вже на порах потліли, вивозилися на інші (католицькі) місця. Різними способами нахиляли священиків до того, щоб вони потроху народ перетягували на римську віру за допомогою унії, а кого не могли спокійними та ласкавими способами, то таких непокірних силою забирали до в'язниць, деяких виганяли з посади, на їхнє місце ставили своїх... Усе це надзвичай дратувало всіх православних, вони жадібно чекали тільки нагоди, щоб скинути з себе це ярмо. Коли така нагодатраплялась,-,вони її. не .поопускали, а обома руками за неї чіплялися”.

Якщо була така нагода,.. а якщо ні, то люди, спасаючись від лютої уніятської смерті, лишали свої насиджені місця і втікали туди, де їх не могла дістати кривава рука поляка, католика чи уніята.

Історик С. Соловйов пише, що дуже багато українців тікало до Московської землі. Утікали не лише з Правобережної України, а навіть з Полтавщини. Так, у 1638 році втік до Московії ігумен Прилуцького Густинського монастиря, а з ним 70 ченців. Втікла також ігуменія Прилуцького Покровського монастиря Єлисавета з 35 черницями. В 1638 році втікла на Московщину частина монахів Лубенського монастиря. «Від міста Гадяч декілька тисяч втекли в Путивль і взяли з собою ченців Мгарського монастиря», - писав воєвода московському царю.

- В 1653 році утік з Новгород-Сіверського Миколаївського монастиря ігумен Єфрем з братією. В 1638 році в Московію перейшло 20 тисяч людей, - пише історик С. Соловйов.

В 1638 році змушений був переселитися в московські землі гетьман Остряниця разом зі старшинами та козаками. Того ж року туди подався Власко Іванків, а з ним 10 тисяч нашого люду.

Тиск католиків на православних ніколи не зупинявся, а з того часу, як затвердилась унія, він удесятерився. Життя на Україні стало просто неможливим і тому багато людей, шукаючи собі притулку, тікали на Московщину.

Католицькі та уніятські переслідування православних викликали всенародний гнів, бурю, Хмельниччину, поразку під Берестечком, а все це разом посприяло вирішенню на Переяславській Раді питань приєднання України до Росії і Київської Митрополії до Московської.

Якби не було уніятської та католицької сваволі на Україні, якби не дерли з живих людей шкіру, можливо, що і доля нашого народу була б іншою, більш щасливою. Унія принесла багато лиха в минулому, та ще й тепер від неї ми маємо багато мороки.

Наші пращури були більш далекоглядними: вони в унії вбачали велику небезпеку для України. Вони відчували, що унія - це троянський кінь, на котрому польські загарбники хотіли в'їхати в нашу хату, захопити наші землі та поневолити нас. Знаючи це, вони через Православ'я захищали свою національну єдність і йшли проти унії, цього варшавського підкидька. На початку 1649 року Запорізьке Військо подало новому королю петицію, в якій домагалося, «щоб саме ім'я унії було скасовано, а хай залишаться тільки грецький та римський закони... Владики, що хочуть зостатися в законі римському, хай здорові при нім зостануться, віддавши Русі православні (відняті) соборні церкви, грецькі та стародавні фундації. І коли зостануться тільки два закони - римський і грецький, як раніше було, то не буде загибелі християнських людей - братів наших з-за унії. Без неї ми будемо жити в здавгоді ».

Взагалі в той час вся українська шляхта, інтелігенція намагалася покінчити з унією і дати православним спокій. В 1650 році київська шляхта зібралася в Житомирі на сеймик і запропонували, щоб усі костели на Україні були перетворені на церкви, «бо і так пусткою стоять».

В 1650 році 1-го листопада Хмельницький разом з Військом Запорізьким склав листа до Волинського сеймику, в котрому писав: «Щоб усі церкви з маєтками й добрами (силоміць відібрані уніятами) були повернені, і ті церкви, що на костели перетворені... І унія щоб знищена була... Дорога нам отчизна наша, але віра прирождена дорожчою мусить бути, за яку ми всі охоче вмирали. Ми вимагаємо, щоб унія, яка ніколи раніш не існувала, була знищена».

Коли Богдан Хмельницький 15-го лютого 1649 року дуже побив Польщу, то після цього було підписано Переяславський Трактат, у котрому було сказано: «Ім'я і пам'ять, і слід унії, котру ми на Русі широко бачимо, хай зникне. Римські костели хай поки що стоять, а унії нехай зразу ж не буде».

За місяць до своєї смерті Богдан Хмельницький і білоруська шляхта підписали присягу, де мовилось: «Унію і різні інші чужі віри нам і Війську Запорізькому противні й ворожі, повинні викоренити ми одностайно з усією братією нашою».

28 червня 1657 року гетьман в одному із своїх актів заявив: «Чужі секти й унію, як причини великого зла, постановляємо... викорінити».

Професор Іван Огієнко пише таке: «Коли б не Рим, не папа, історія України пішла б зовсім іншим шляхом: унія пропала б, і Україна не опинилася б під Москвою! Але папа ужив усіх своїх впливів і до знищення унії не допустив. Ціль повстання Хмельницького не досяглася своїми засобами, і Богдан змушений був проситися «під міцну руку» московського царя».

Папа римський не лише захищав унію, він навіть допомагав полякам нищити наших козаків, нашу Україну. В «Польському приказі» говориться, що «до польського короля папа римський послав свого кардинала з тим, щоб король з козаками мирився, і їм хоч би десять разів присягав, а потім їх, козаків, усіх вимордував... А гріх цей він, папа, бере на себе».

За декілька днів до початку повстання Хмельницького, 12 березня 1648 року, папський нунцій писав з Варшави в Рим до папи: «Унія руських схизматиків з Апостольським (папським) Престолом і королю, і Польській республіці дуже потрібна в багатьох відношеннях і з багатьох причин. Канцлер казав мені, що коли буде унія, то єретики (українці) втратять свою сміливість...»

А коли почалася війна в 1651 році, до короля Казимира прибув папський легат Иоан де Торес, через котрого папа прислав своє благословення й повне відпущення гріхів кожному, хто піде на війну проти православних українців, проти варварів-козаків. Папа, крім цього, прислав королю дорогу мантію та освяченого меча, щоб ним добре можна було рубати українців.

Чи ж не за це уніяти сьогодні папі цілують туфлі?!. Чи ж є сьогодні в світі ще десь раби, котрі чинять подібне?

Папа дав меча, щоб ним рубати українців. І меч рубав. 22-го квітня 1653 року Богдан Хмельницький московському царю писав: «Людей невинних як мужського так і женського полу, великих і малих вирубали, церкви Східні до основ понищили, а потім і духовних до смерті нестерпною мукою замучили. Бачучи таке гоніння на віру нашу Православну і на церкви Східні насилля, Бога Всемогучого на поміч покликавши, постановили ми піти проти тих іновірців, щоб хоч оборонити бодай українські доми Божі та саму столицю Київ і не дати їх на наругу...»

Це був страшний крик душі усього народу України, висловлений вустами її гетьмана.

Поляки після поразки у війні 1648-1650 років сиділи тихо та смиренно. Тоді вони, за словами історика Рудавського, «шепталися, що, певно, Бог послав на Хмельницького сліпоту, коли з великими силами (під Любліном) він не тільки не взяв столиці і не вкрив попілом усієї Польщі, але навіть ухилився від бойових дій...»

Тепер же, після трагедії під Берестечком, вони знову оговталися, посмілішали, ожила в них стара шляхетська пиха і панська злість. Українець для них знову став бидлом.

Наші пращури війну програли, знову пішли в неволю, втратили свою державу, незалежність, бо вони не мали єдності, бо хитрі, лукаві поляки «пустили русина на русина» - українець-уніят допомагав полякові розпинати свого брата-православного. А були б вони разом, я певен, історія України була б не такою, кривавою.

Богдан Хмельницький з жалем, гіркотою і докором про це писав: «Предки наші віру святу боронили, горла свої накладаючи. Війська Запорізькі ставали до бою, а не уніятські - про такі не чути було!»

Теперішні уніяти - великі патріоти і щирі українці». Вони від душі співають гімн:

«І покажем, що ми, браття,

Козацького роду...»

А хіба козаки були уніятами? Ні, не були! Про це свідчить вся їхня історія і щойно наведені мною слова Богдана Хмельницького.

Хитромудра польська унія розірвала духовний та історичний» зв'язок уніятів зі справжньою старожитною Україною. І тепер в душі уніята живе якась чудернацька каламуть: любов до свого народу і поруч з нею якась дика ненависть до Православ'я, себто до 90% чисельності свого ж таки народу; жертовна любов до України і разом з тим сатанинська ненависть до «москалів», тобто до Східної України; любов до всієї України і разом з тим бажання відділитися, розбити єдність і зробити свою «Галицьку республіку».

Схаменіться, брати мої! Перехрестіться, панове, і огляньтеся довкола себе. На дворі стоїть вже XX сторіччя і карликові республіки не можуть існувати самостійно, без зв'язків з сусідами. Хто вам буде помагати? Польща чи Київські «москалі?» Хто для вас рідніший?!

За часів Хмельниччини, як було сказано раніше, уніяти не воювали за волю України, вони старалися на її поневолення.ь Вони були разом з ворогами України, з польськими панами, з« королем Казимиром і билися проти України. Цей же самий дух живе і в серцях сучасних уніятів, бо коли б не так, то вони не кричали б словами польського генерала: «Геть за Збруч! Геть, за Урал!» Стара, вікова, люта, тупа ненависть живе в душі уніята до «москаля», себто до православного українця. Фальш, шахрайство, лицемірство - ось чим нафарширована душа, сьогоднішніх уніятських вождів.

Будучи єпіскопом Івано-Франківським, в 1990-91 роках, я , часто чув від уніятів: «Московська патріархія забрала наші храми. Вона вчинила над нами насилля!..» Чи ж правда це? - Наскільки це відповідає дійсності? Сталін знав, що унія - це не та релігія, яка згуртовує, це релігія, яка лицем своїм обернена на Захід, до папи римського, а не до Києва. Дух та настрої, які несла ця віра, не подобалися «вождю усіх народів» і він вирішив її скасувати. А як? Простіше за все було приєднати уніятів до Руської Православної Церкви, тієї Церкви, до якої вони належали до 1569 року, з котрої вони вийшли і від котрої вони відійшли, будучи обмануті поляками та єзуїтами.

Уніятська Церква з 1946 року увійшла до складу Руської Православної Церкви. Усе лишилося на своїх місцях, тільки назва змінилася. Адже Москва не перенесла ні уніятських храмів, ні їхнього майна аж за Урал, і з Тули не посилала віруючих туди молитися. До храмів ходили ті ж самі віруючі, що й до 1946 року. Але давайте на цю справу подивимося дещо з іншого боку. Уявимо собі, що тодішній Московський патріарх Олексій сказав би так: «Для нас ці храми є чужими і непотрібними. Я не даю згоди їх брати і опікуватися ними. Робіть з ними, що вважаєте за потрібне...» В цьому випадку відбулася б руйнівна робота. А цю роботу Сталін знав досконально. Уніяти й оглянутись не встигли би, як він з храмів зробив би склади, млини, клуби, театри, агітпункти, шинки і, навіть, сортири. Зробив би те, що було зроблено зі святинями у свій час на Східній Україні та в Росії.

Чи виграли б уніяти від цього?!

Моя думка - не треба лаяти патріарха Олексія за це. Йому слід сказати слова вдячності і на його могилі поставити велику воскову свічку. Це було б дійсно справедливо і по-християнськи.

Чув я на Івано-Франківщині й таке: «Москва з наших храмів забирала й забирає усі гроші. Вона багатіє нашими грошима, бо, мовляв, ми багаті, у нас храмів багато, а на Московщині їх мало». Відповім і на це. То істина, правда: на Львівщині було 1200 храмів, а в Астраханській єпархії лише 15. Запитаймо себе, де на утримання храмів, їх ремонти потрібно більше коштів, там, де їх 13 чи там, де 1200? Відповідь ясна кожному: на утримання 20 священиків і 15 храмів витрати менші, ніж на утримання 800 священиків і 1200 будівель. Отже усі ті кошти, що залишилися в Астраханській єпархії, перераховувалися до патріархії, а залишок у Львівській єпархії складав мізерію.

Щоб упевнитися в цьому, я в Івано-Франківську підняв бухгалтерські документи минулих років і перевірив їх. Виявилося ось що: ця єпархія щороку на Москву перераховувала п'ять тисяч карбованців. Так було при керівництві єпархією Владикою Йосипом. Коли після нього цю кафедру посів архієпископ Макарій, бухгалтерія «розщедрилася» і почала Москві перераховувати сім тисяч карбованців на рік. Для більшої ясності мушу додати ще й таке: щороку з Івано-Франківщини в духовних школах - семінаріях та академіях - навчалося близько 40 осіб. Кожен учень Москві обходився в середньому п'ять тисяч карбованців на рік. Таким чином, отримуючи п'ять тисяч, патріархія витрачала лише на навчання вказаної єпархії 200 тисяч карбованців. Чи ж можна це назвати грабунком з боку Московської патріархії?

Не треба говорити неправди. Треба бути чесним навіть у відношеннях до своїх ворогів, бо брехня, в першу чергу, принижує брехуна.

Ще одне дивне явище я помітив, перебуваючи на кафедрі Івано-Франківська. Варто було вчорашньому тихомирному православному перейти в унію, як він тут же змінювався психологічно, він ставав злим і дуже агресивним. В 1990 році такі вчорашні православні, ставши уніятами, тричі чинили напад на православне Єпархіальне управління, бажаючи взяти його штурмом. Я дивився у вікно і бачив злі, перекошені обличчя тих, що нападали. Певно, такі лиця були у тих, що розпинали Спасителя.

Не зрозуміло мені: як у християнина, в учня Милосердного Христа може бути так багато злоби? А може... не слід дивуватися: якщо папа римський благословляв людей пекти на вогнищах, то чому б його послідовникам не спробувати зламати браму православного єпископа? У зв'язку з цим хочеться запитати: чи було коли таке, щоб православні силою забирали католицькі костели, щоб штурмувати їхні духовні осередки? Такого ніколи не було...

Одного вечора я почув телефонний дзвінок. Піднявши трубку, я випадково став свідком розмови на паралельному телефоні. Хтось з міста говорив нашому сторожу: «Скільки ви будете терпіти того москаля? Підсипте йому чогось в тарілку і нехай дуба дасть!» Голос мав на увазі мене. По-перше, я не москаль. По-друге, я не можу собі уявити такого, щоб православна людина могла католицькому або уніятському єпископу підсипати в миску «чогось». Це не наш, не християнський метод.

Пройшов деякий час, до мене в канцелярію завітали двоє греко-католиків і стали умовляти, щоб я перейшов до них, обіцяючи мені гарне життя і чільне місце серед єпископату їхньої Церкви. Метод чисто отрута, то, може, подіє пряник.

Орден єзуїтів розвинув для свого внутрішнього користування неперевершену казуїстику: «Ціль виправдовує засоби», кажуть вони, - «Ради слави Божої можна робити все». Заради такої «слави»вони можуть бути уніятами, православними, язичниками і, навіть, вбивцями.

Історія свідчить, що коли була відкрита Америка, за 50 років місіонерства єзуїтів ними було знищено третину місцевого населення. Нищили тих, хто не корився їм. Тих індійців, котрі відмовлялися приймати Католицьку віру, єзуїти піддавали страшним тортурам, не виключаючи закопування живцем в землю. Нарешті туземці підняли бунт і іспанські губернатори поскаржилися королю, котрий наказав вигнати єзуїтів з цієї країни, а пізніше і в Іспанії їхній орден було заборонено за різні інтриги та злочини.

В 1819 році Яновський православному священику Герману говорив таке: «Одного разу іспанці в Каліфорнії захопили в полон наших 14 чоловік алеутів, єзуїти замучили одного з них, заставляючи всіх алеутів прийняти Католицьку віру, на що ті не погоджувалися, кажучи: «Ми християни, ми хрещені», - і показували хрестики на своїх грудях. Єзуїти говорили на це: «Ні, ви єритики, схизматики, якщо не приймите Католицьку віру, ми замучимо вас». І залишили їх по двоє в камері в'язниці до вечора для роздумів. Ввечері з ліхтарями прийшли і почали переконувати переходити в католицизм. Та алеути, чуючи в собі Божу благодать, твердо й рішуче відповідали, що вони - християни і віри своєї не змінять. Тоді ці фанатики почали їх мучити. Спочатку мучили одного, щоб це бачив інший. Нещасному відрізали по пальцю на ногах, потім по другому. Алеут усе терпів, говорячи: «Я християнин і не зраджу своєї віри». Після цього відрізали по пальцю на руках, потім відрубали ступні на ногах, потім кисті рук - кров лилася, але мученик витерпів до кінця, він увесь час повторював, що він - християнин, аж поки помер. Вони мучили б і далі, але тієї ночі з Монтерея було отримано вказівку, щоб взяті в полон алеути негайно були прислані під конвоєм до Монтерею. Ранком усіх, окрім замученого, відправили.

Про це розповів мені очевидець - алеут, товариш замученого. Трохи пізніше він утік з полону і про це все розповів».

Де єзуїти почуваються в силі, там горять костри, там тортури: а де ні, там вони смиренні, мов ягнята. В Китаї єзуїти прикидались навіть послідовниками Конфуція, сказавши жерцям, що вони хочуть прийняти їхню релігію. Перевдягнені жерцями, єзуїти стали виконувати усі китайські обряди, але, вклоняючись ідолам, вони непомітно для стороннього ока на підлозі капища малювали хрестики. Вони, молячись ідолам, в умі славили папу римського.

На Україні єзуїти не могли себе так поводити, як на Американському континенті серед індійців, але їхнє зле дихання ми і тут відчули. Після того, як у 1946 році Греко-католицька Церква була приєднана до Православної, уніяти вбили ініціатора цього приєднання протопресвітера Гавриїла Костельника. В українській енциклопедії так і сказано: «Убитий агентом Ватікану». Загинув тоді і письменник Ярослав Галан, котрий написав памфлет під назвою «Плюю на папу». До нього прийшли на квартиру і зарубали його сокирою. В цій же енциклопедії про Я. Галана написано: «Убитий агентурою Ватікану». Певна річ, Галан написав грубий, образливий памфлет, але убивати людину за це - великий гріх. Слина Галана не долетіла до Ватікану, а кров його завжди червонітиме на білій сутані папи римського.

Згадаймо Іісуса Христа. Ми з Євангелія знаємо, що на Нього плювали буквально, а не в переносному смислі. Чи ж Христос казав апостолу Петру, щоб він брав сокиру і рубав тих, хто це робив? Христос Своїх кривдників прощав, кажучи: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять!» Якщо папа римський - справжній намісник Христа на землі, то він повинен і робити так, як Христос. Коли ж він цього не робить, то не є учнем Христа, тим паче не може бути Його намісником.

Де пройшов Католицизм, там стелиться кривава дорога. І я тут не можу не згадати тих подій, які мали місце в Югославії під час Другої Світової війни. Після відокремлення Хорватії від Югославії в 1944 році нацистський уряд «усташі» почав переслідувати православних сербів. В Білоборському уїзді усташі оточили чотири села і, зігнавши в поле жителів разом з духовенством, живими закопали 250 чоловік. В Косині були розтерзані 600 чоловік. В Босансько-Новому уїзді православним виколювали очі, відрізали носи й вуха. Уніяти зганяли .православних в концтабори, а в публічних місцях вивішували об'яви: «Вхід заборонено сербам, жидам, циганам і собакам».

Усі ці переслідування, репресії велися з відома та благословення католицького духовенства і не в останню чергу митрополита Загребського Степинця. Майже півмільйона сербів було замордовано, триста тисяч насильствам погрозам було навернене в католицтво, а той, хто не хотів зраджувати своєї віри, мусив на рукаві носити голубу стрічку з літерою «П», себто «православний», і на вікнах свого будинку мати надпис «греко-восточний ».

Православні були позбавлені будь-яких прав: їх можна було безкарно грабувати, убивати, ґвалтувати. Для знищення православних храмів існувала спеціальна контора, яка називалась «Урядом по руйнації православних храмів». Майже усі православні храми були знищені, спалені або перебудовані на католицькі костели. Православне духовенство, яке знаходилось в Хорватії, було замучене або вигнане в Сербію.

«До цього часу ми працювали на благо Католицької віри молитовником і хрестом, а тепер настав час діяти гвинтівкою і револьвером», повчав паству католицький священик М. Могуш.

Директор віросповідання, монах Юричев, заявляв: «Я вже очистив в деяких областях все, починаючи від курки, до діда, а коли потрібно буде, то я те ж саме зроблю і тут, бо тепер не гріх убивати і семирічну дитину, яка заважає нашим порядкам»...

На вимогу католицького священика Шольца православного священика села Балевиці Георгія Богнча опівночі вивели з хати, відрізали йому ніс, язик, спалили бороду, розпороли йому живіт і обмотали кишками шию.

Єзуїт Филипович в лютому 1942 року на чолі з шайкою усташів прийшов до хати біля міста Банья Лука, вивідав, хто з шахтарів православний, а їх було 52, звелів усіх їх убити, а потім пішов у село Дракулиці, де жили ці шахтарі, і убив близько 1500 чоловік, тобто усіх жителів. Врятувалася лише одна жінка з дітьми, котра від пережитого збожеволіла.

Влітку 1941 року в Ліванійській окрузі монах Сречко Перич звернувся до хорватів з таким закликом: «Браття хорвати, йдіть і переріжте всіх сербів, але спочатку заріжте мою сестру, яка вийшла заміж за серба, а потім і всіх сербів підряд. Коли все це закінчите, приходьте до мене в церкву, я вас посповідаю і відпущу вам усі гріхи».

В селах поблизу Мостара католицькі священики в своїх проповідях говорили, що серба убити не гріх, тому, що тепер війна.

В Столацькій окрузі було вбито 4000 невинних сербів, а вбивцями керували два католицькі священики. В Словенії в католицькій церкві на горі святого Урха було створено катівню, куди з відома місцевого католицького єпископа звозилися автомобілями серби, де їх мучили і, якщо нещасні від катування не помирали, то їх убивали або закопували живими. Куля вважалася великою ласкою. Головним катом там був католицький священик Петро Крижай.

Ось що говорить Голова народної влади в Словени Борис Кідрич: «Я пам'ятаю католицьких священиків, котрі в Доленському своєю рукою кололи полонених... Я пам'ятаю католицьких священиків в Хорватії, котрі носили повні кошики з очима, що були вирвані у людей».

«Убивайте без передиху, я беру на себе усі ваші гріхи!» - говорив католицький монах-кат із Ясеновця.

Свідки говорять, що православне населення нищили як у таборах, так і на полі найбільш садистськими методами. О. Носов пише, що людей різали спеціальним ножем, який називався «сербосек»; жертвам виколювали очі, різали голови. Убивали не лише чоловіків і жінок, але й малих дітей. У гірських місцевостях було знайдено сотні ям - глибоких колодязів, в котрі православних скидали тисячами, інколи цілими селами поголовно. Так було знищено близько мільйона православних.

В місті Глина 12 травня 1941 року було принесено в жертву 1200 православних сербів, їм рубали голови сокирою у вівтарі православного храму, після чого церкву, наповнену трупами, було спалено. Єпископів, священиків та монахів убивали з особливою жорстокістю. На тілах їм вирізували знаки сатанинського ритуалу. Були по-звірячому убиті чотири єпископа, сотні священиків і монахів, осквернені та зруйновані сотні храмів.

Усташський міністр Миле Будак заявив: «Одну частину сербів уб'ємо, другу виселимо, а всіх інших переведемо в Католицьку віру і таким чином зробимо їх хорватами».

Все це ми писали про війну 40-років, але на превеликий жаль, нічого не змінилося на півстоліття в Сербії на краще. Ось свідчення в'язня концтабору для сербів в Керестинці, вміщене в журналі «Армія Країни» в 1993 році: «В камері нас було п'ятдесят нещасних. Спали ми на підлозі, як худоба. Охорона кожний день знущалася над нами. Здавалось, що побоям і мукам не буде кінця. Всі допити супроводжувалися важкими побоями: ламали нам руки і ребра, били по нирках, кліщами виривали нігті... Найважче було, коли нас мучили електричним струмом. Але і цього було їм мало, вони приводили людей з вулиці, щоб ті били нас і знущалися над нами.

Хорватські штурмовики вночі по десять разів заходили в камеру полонених сербів. Той, хто не схопився чи не прокинувся", був зірваний або розбужений ударами прикладів, рук і ніг. Потім його відводили в іншу камеру «на проробку», де били до втрати свідомості.

Особливо мучили тих, хто був взятий в полон в формі міліції чи військовій. Навіть не віриться, що такі методи катувань могли прийти в голову людині.

Мокрими шнурами тюремщики тісно зв'язували нам стегна і йшли пити. Коли вони повертались, починалося немилосердне биття поліцейськими кийками по ногах, в яких застоялася кров; потім із сміхом і матюками розрізали мотузки, і коли кров знову текла по жилах, в нас починалися нестерпні болі. На кожен удар наших мучителів ми винні були говорити: «Дякую, пане». Найгірше було, коли нас по дві, три години мучили електрикою. На тіло кріпили електроди і доходило до страшного болю і корчів. До того, ж нам не давали навіть стогнати чи кричати, а дозволялося тільки говорити: «Дякую, пане».

Мучили нас і так званими «щупальцями для худоби», які нам кріпили біля очей, і коли потім включали електрику, очі в нас вилазили з орбіт; це неможливо описати, треба пережити щось подібне...»

А це зовсім свіжі факти, їх подає «Радонеж», ? 2 за 1995 рік. «В травні цього року хорватські усташі ввійшли в палаючий Ясеновац. Той самий, в якому під час Другої світової війни був гігантський концтабір. В ньому хорватські усташі знищили більше мільйона сербів.

І рівно через 50 років хорвати знову входять в Ясеновац, в центрі якого ще стоїть пам'ятник жертвам усташів з написом: «Мертві живим очі відкривають». Хорватська держава повністю відновила фашистську символіку, портрети вождя хорватських фашистів - на машинах усташів.

За інформацією міжнародних спостерігачів в захоплених містах йшли повальні розстріли мирних жителів, їх трупи спалювались.

Із міста Пакрац хорвати вивезли 15 автобусів з сербами, доля їх залишилась невідомою. Тільки на мості через річку Саву біля села Доня Барон хорвати розстріляли колону біженців (більше півтори тисячі людей). За останніми даними, в Західній Славонії вбито вже більше чотирьох тисяч сербів. І це число швидко зростає. Під час Другої світової війни середньовічні звірства хорватських усташів-католиків, які мали благословіння Ватікану, вражали навіть бувалих есесівців. Православна людина не може собі уявити, що священики здатні власними руками вбивати, а католицька черниця - завідувати дитячим концтабором. А Європа не знає про те, що серби в Хорватії повинні були, як жиди в Німеччині, носити позначку, тільки не шестикутну зірку, а букву «П» - православний.

Як і в 1941 році, в Хорватії в 1991 році очистка території від сербів починалася з вибухів православних церков. Списки вбитих православних священиків дуже нагадують списки Новомучеників, вбитих безбожниками після революції 1917 року.

«Світова спільнота», котра три роки озброювала Хорватію, із злорадством спостерігає муки сербів...»

Колись письменник Ф. М. Достоєвський говорив, що католицизм більш небезпечний, ніж атеїзм, тому що він проповідує недійсного, спотвореного Христа. Захопивши земний престол, папа римський взяв меч і добавив до нього «брехню» гендлярство, обман, фанатизм і насильство».

У світлі цих історичних фактів хочеться запитати, чи міг Апостол Петро кидати людей в яму, як усташі? Чи міг Апостол, Павло рубати людям голови, як це було в місті Глина? Чи міг Апостол Іоанн Богослов палити людей на кострах, як це - з благословення пап - чинила інквізиція? Кощунно звучить..: Чи не так? А от «апостоли» папи римського усе це робили Виходить, що Апостоли Христа і «апостоли» папи - це різні люди. Вони ТАК не подібні між собою, ЯК і папа на Іісуса Христа.

Коли святий апостол Петро в Гефсиманському саду хотів мечем захистити свого Вчителя від євреїв і, замахнувшись ним, відсік Малху вухо, то Христос не сказав Петру: «Рубай, коли!» - а сказав: «Петре, заховай свого меча, бо кожен, хто підніме меч, сам від меча загине».

А ось ще один випадок. Одного разу Христос із Своїми учнями зайшов у село Самарянське. Жителі цього села грубо зустріли Спасителя. Побачивши таке, Іоанн і Яків з гнівом сказали: «Господи! Хочеш, ми скажемо, щоб вогонь упав з неба і попалив їх?» Але Христос не схвалив їхнього наміру. Він Своїм учням на це сказав: «Не знаєте, якого ви духа, бо Син Чоловічеський прийшов не губити людські душі, а спасати їх» (Лук. 9,54). -

Чи ж робить папа римський так, як вчить нас Господь наш Іісус Христос?.. Ні! Його вчення, його політичні погляди мають принципову розбіжність з вченням Христа.

Тепер з вуст того чи іншого уніятського проповідника можна почути: «Володимир Великий теж був католиком, тому і ми теж католики». А ліпше цього мені довелося чути, як одна уніятка з азартом доводила, що католиками були Христос, цар Давид і навіть пророк Мойсей, котрий жив за 1200 років до Різдва Христового.

Такого «богословія» та «мудрості» наші греко-католики набралися з-за кордону, від відомих крутіїв-езуїтів, які вміють бути католиками, уніятами, православними, буддистами і навіть язичниками водночас. За таке шахрайство їх не мучить совість, бо папи вже давно взяли на себе їхні гріхи. А коли так, то чому ж і не грішити?..

Словесна еквілібристика - постійна супутниця цих людей. Ось, наприклад, що пише священик Божик в своїй «Короткій історії України»: «Греки і українці визнавали тоді (в часи святого Володимира) зверхність намісника Христового папи римського». В іншому місці цей же священик каже: «Святий Володимир охрестився і помер в той час, коли в цілім світі була одна Церква, якою володіли папи римські...»

В книжечці «Католицька Церква в Західній Україні» на шостій сторінці сказано: «Християнство, що його прийняв і завів в Україні Великий князь Володимир святий, було хоч і Східне, візантійське, але не православне в теперішньому його розумінні, а католицьке».

Священик С. Семчук з Канади вторить йому: «Сам Володимир був під незаперечним впливом Західної культури і Католицької релігії, котру перейняв у своїм Хрещенні».

А о. Стефан Тарновський уже зовсім категорично заявляє: «Українська Церква за Володимира Великого в Католицькою, з'єднаною з Римом».

Тут в дужках зауважимо: якщо вона і справді була вже «З'єднаною», то навіщо тоді в 1696 році треба було робити унію, ще раз «з'єднувати»?

Папа ПІЙ XII у своїй Енциклиці в 1946 році писав: «Так, наприклад, славний князь святий Володимир хоча взяв від Східної Церкви літургічні обряди і священні церемонії, у свідомості свого становища не тільки стояв до кінця в єдності Католицької Церкви, але й дбав пильно про добрі, взаємини між Апостольським Престолом і своєю державою.

Папа в своїй Енциклиці вихваляє уніятів і каже, як їм гарно живеться під Польщею. Але все це є кричущим фальшуванням історії. Бо історія каже, що Польща була пеклом як для право славних, так і для уніятів. Усі вони разом для поляків були ні чим іншим, як «бидлом», «чубариками», українці для них були тільки «хлопи і попи». Українці в Польщі майже не могли здобути вищої освіти, вони не могли бути в уряді, засідати в сеймі, посідати бодай самі нижчі урядові місця. Українець не міг, навіть, бути вчителем або в армії офіцером. Моєму батькові, коли він служив у польському війську, сказали: «Приймай католицизм і ти тоді станеш офіцером». Але батько не пішов на це. В селі, де я жив, не було жодного поляка, але навчання «вповшехній школі» велося виключно польською мовою. Вчителі наші всі були поляками, а у кого з наших хлопців прізвище кінчалося на «цький» або «ський» - Куницький Красновський, - того записували як поляка, хоча усі його предки, починаючи з «козака Мамая», були українцями.

Папі римському перш, ніж розхвалювати наше «щасливе життя під поляками, слід було б прочитати польський «Проект на знищення Русі, з'єднаної року 1717».

Цей проект я подам тут в скороченні: «Коли цілісність і безпека держави держиться на взаємній любові громадян (обивателів), а любов тримається єдністю віри, то ми, поляки, якщо хочемо в своїй державі себе врятувати і забезпечити, то повинні всіма силами старатися про єдність наших громадян. А ту єдність в краях руських, що належать до корони польської, здається, найбільше псує те, що в простих людей є різні обряди... і тому загалом кожний поляк, коли хоче врятувати вітчизну, повинен вложити на себе такий обов'язок - щоби грецький обряд, який є обрядові латинському противний, нищити погордою, переслідуванням, давити на тих, хто того обряду дотримується, і всякими іншими способами.

Шляхти руського обряду, хоч вона і прийняла унію, ... не допускати до жодних державних урядів. Кожен поляк має сторонитися русина... В бесідах, де є русин, паплюжити," висміювати їхні забобони і тоді він змінить свій обряд, бо не схоче все життя бути посміховиськом. Сміх - це смерть.

Багаті городяни не мають права приймати русинів на роботу, де русини могли б набратися освіти. Бо якщо русини будуть простаками, то прийдуть до великого убозтва і будуть у великому приниженні, і змушені будуть змінити свою віру.

Треба про те пильно подбати, щоб усі декрети писалися польською мовою, а не по-руськи, тоді русини будуть ще більшими простаками, ніж були, і не будуть мати в містах ні сили, ні поваги.

Найтруднішим вузлом для розв'язання є владики (єпископи) і священики. Перших треба засліпити, щоб не бачили, а других так придавити, щоб не мали змоги вгору глянути. Єпископами мають бути лише шляхтичі, що споріднені з латинським обрядом. Усі єпископи-русини повинні бути лише заступниками прелатів.

Попи, як найбільші простаки, що ні на чім не розуміються, коли такими назавжди остануться, то це не лише буде шкодити, але навіть буде помагати цьому проектові.

Найкращим способом, щоб утримати їх в темряві, є убозтво. Не треба попам давати землі. Таким способом наші предки багатьох схизматиків (православних) примусили до єдності з костелом. І ми, вживаючи таких способів, дасть Бог, решту поробимо уніятами, а потім переробимо всіх на римських католиків. Заборонити хлопським синам вчитися в школах, які є при храмах... Треба пильно дбати аби хлопські (українські) діти до плуга, сохи, рала, ціпа звикали, а не до книжки.

Щоб скорше русинів знищити, треба на них завести справу, куди записувати їх поведінку, їх зневагу до римо-католиків, треба розголошувати про них брехні, а ще успішніше буде, коли підшиємося під ім'я попів, а то і самих владик (єпископів), порозкидаємо руські листи (листівки) проти польської влади та католицької віри. Це був би гарний документ для знищення в Польщі грецької релігії.

А якщо народ український, боронячи свою віру, зробить повстання, то в таких випадках, коли не можна буде всіх перебити, то тоді Польща повинна буде без жалю всіх їх таких бунтівників віддати татарам, а вони їх виловлять, а край цей ми заселимо поляками.

Поможи нам, Боже. Амінь».

А тепер давайте повернемося до того, яку віру прийняв та сповідував святий Володимир Великий. Ми вже чули, як про це лукаво філософствують паписти. Вони говорять, що тоді на світі була одна віра - католицька, а Цареград в той час був підпорядкований Риму і, таким чином, хоч Володимир прийняв християнство з Царгороду, це є те саме, що з Риму, бо папа тоді був головою усіх християнських Церков, Рим тоді, кажуть вони, був столицею усього християнства, бо там помер апостол Петро.

Усі ці хитромудрі твердження не відповідають історичній дійсності. Це - ніщо інше, як казуїстика єзуїтів. То правда, що в Римі був замучений апостол Петро, але в Єрусалимі був розіп'ятий Христос. Якщо за цією логікою виборювати першість, то тоді Єрусалим має бути столицею християнства, а не Рим. Адже Христос більший апостола Петра. Чи не так?

Відомо також, що християнство з Єрусалиму пішло в Рим, а не навпаки. Отже, Східна Церква є МАТІР'Ю, а Західна - її ДОЧКОЮ.

Ніколи ніхто з древнього єпископату не вважав папу римського Головою Церкви. І про це свідчить вся історія. На Першому Вселенському Соборі головував не папа, а сам імператор Костянтин. В 6-му правилі цього Собору записано: «Нехай залишаються давні звичаї, прийняті в Єгипті, в Лівії і Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над ними, бо і Римський єпископ має подібну владу над близькими округами».

Звідси не видно, щоб римський єпископ панував над олександрійським, - у них різні права в своїх єпархіях.

На Другому Вселенському Соборі головою був Мелетій, єпископ Антиохійський, а не папа римський. На Третьому теж папа не головував, а лише на Четвертому. Там у 25-му правилі було сказано: «150 побожних єпископів признали рівні права і достоїнства Престолу Нового Риму... зі старим царським Римом».

Ще далі говориться, що ЦАРЕГРАДСЬКОМУ єпископу належить право ставити єпископів на Сході, а єпископу РИМУ - на Заході.

Почувши таке, представники Риму протестували проти того, що єпископу Цареграду даються рівні права з єпископом Риму,, проте святий Собор відхилив ці протести.

На П'ятому Соборі від Риму нікого не було.

В 12-му правилі Шостого Собору мовиться: «Ми довідалися, що в Римській Церкві є постанова, яка забороняє тим, хто хоче . бути дияконом чи священиком, жити зі своїми жінками. Ми, йдучи за давньою постановою, рішаємо, щоб співжиття з . жінками не розривати... Хто гідний бути піддияконом, дияконом або священиком, нехай супружжя не буде перешкодою».

Ця постанова цікава тим, що не папа Римський наказує єпископам Собору, а Собор дає свої настанови, веління папі. Ніякої зверхності папи на цьому Соборі не відчувається. А в 36-му правилі записано: «Рішаємо, щоб Престол Констянтинопольський мав рівні права з Престолом давнього Риму».

Сьомий Собор було скликано з ініціативи цариці Ірини, а не папи римського.

З наведеного бачимо, що майже протягом 800 літ Рим не був СТОЛИЦЕЮ ХРИСТИЯНСТВА. Римська кафедра була звичайною кафедрою і не більше.

Усі Вселенські Собори, ці парламенти християнства, скликалися на Сході, а не в Римі. Собори приймали рішення про пап і часто наперекір папам або, навіть, засуджували їх дії. Усе це є переконливим доказом того, що папи ніколи не мали верховенства в Церкві і ніколи ніхто їх не вважав намісниками Христа на землі, окрім їх самих.

Як бачимо, не все те правда, про що нам кажуть паписти. І ми це щойно показали на історичних фактах.

А тепер перейдемо до нашої української історії та ЦЕРКВИ, оскільки тут йдеться саме про них. То якої ж віри тримався святий Володимир і що він сам про це говорить. В «Повісті Врем'яних літ», написаній київським монахом ще в II сторіччі, сказано: «Після (мусульман) прийшли німці з Риму, кажучи: «Ми прийшли як посланці від папи». Великий князь Володимир, уважно вислухавши їх, запитав: «А яка заповідь ваша?» Почувши їхню відповідь, Володимир їм сказав: «Ідіть, звідки ви прийшли, бо батьки наші не приймали цього».

Не слід думати, що князь Володимир кинув цю фразу просто так, добре не поміркувавши. Київська Русь в ті часи вже була великою, могутньою, торговою державою, лише одна «дорога із варяг в греки» є історичним свідченням цього. Русичі торгували, воювали з багатьма державами і захищатись їм теж було від кого. Усе це дало змогу познайомитись з сусідніми народами, їх вірою та звичаями. І коли Володимир німцям, точніше католикам, показавши на двері, сказав: «Ідіть, звідки ви прийшли», - то він мав якісь підстави так говорити. Поведінка пап, їхня гордість, агресивність, злії наміри, духовне й побутове розтління вже в ту пору були широко відомі в Європі та за її межами і, звичайно ж, на Русі.

Літописець в «Повісті врем'яних літ» на 179-й сторінці пише: «Не приймав учення від латинян, бо їхнє вчення спотворене: увійшовши в церкву, вони не поклоняються іконам, а стоячи кланяються, а поклонившись, малюють хрест на землі і цілують, а вставши, стають ногами на нього. Так що лежачи - цілують, а стоячи - зневажають. Цього Апостоли не навчали, Апостоли вчили цілувати поставлений хрест і шанувати ікони».

Нам можуть закинути, що це дуже далеко від дійсності, що це якась вигадка або непорозуміння. Мабуть, що так воно є і насправді. Але ж ця «вигадка» перш, ніж потрапити на сторінки літопису, мусила довго ходити в народі і в такий спосіб виробила певну характеристику католицизму, підготувала громадську думку для неприйняття цієї віри. Про те міг знати і сам Володимир, що могло стати причиною негативного ставлення до папських посланців.

Про відношення на Русі до католиків, або як їх тоді називали

- латинян дуже чітко видно із Заповіту преподобного Феодосія Києво-Печерського. На цьому документі нема дати, але відомо, що преподобний став ігуменом монастиря в 1057 році, себто через три роки відриву римської Церкви від Православної. Можна припустити, що цей документ було написано десь близько вказаного року.

Заповіт було адресовано Київському князю Ізяславу, як Голові держави, а в йогд особі й усім русичам.

Так от що про католиків пише святий, духоносний старець - ігумен Феодосій: «Господи, благослови! Я - Феодосій, смиренний раб Пресвятої Трійці, Отця і Сина і вихований в добрій науці православними батьком і матір'ю.

Віри латинської стороніться, звичаїв їхніх не дотримуйтеся, не дружіте з ними, від усякої науки їхньої тікайте і моралі їхньої не переймайте.

Бережіться, діти, кривовірів і всіх бесід їхніх, бо наша земля наповнилася ними. Якщо хтось і спасе душу свою, то тільки живучи в Православній вірі, бо нема іншої віри, кращої, ніж наша чиста і свята віра Православна.

Живучи в цій вірі, ти не лише врятуєшся від гріхів та вічної муки, але й станеш сином вічного життя і без кінця будеш радіти разом зі святими. А ті, що живуть в іншій вірі: католицькій або мусульманській, або вірменській - не побачать життя вічного.

Не гоже, дитино моя, хвалити чужу віру, бо хто хвалить чужу віру, то все одно, що ганьбить свою. Якщо хтось почне хвалити і свою, і чужу віру, то він - двоєвірець, близький до єресі. Ти ж, чадо, бережись таких і свою віру постійно прославляй. Не братайся з ними, тікай від них і спасайся в своїй вірі добрими вчинками.

Твори милість не своїм тільки по вірі, але й чужевірним. Якщо побачиш роздітого або голодного, або в біді сущого - чи це буде іудей, чи турок, чи латинянин- до кожного будь милостливим, врятуй його від біди, якщо можеш, і не залишишся у Бога без нагороди, бо і Сам Бог в Нинішньому віці посилає ласку Свою не на християн тільки, але й на невірних. Про язичників та іновірців Бог в цьому віці піклується, але в майбутньому вони не матимуть вічних благ. Ми, що живемо в Православній вірі, і тут получаємо всі блага від Бога, і в грядущому віці спасе нас Господь наш Іісус Христос.

Чадо, якщо тобі треба буде і померти за святу віру, з радістю йди на смерть. Так і святі помирали за віру, а нині живуть з Христом. Ти ж, дитя моє, якщо побачиш іновірних з вірними в суперечках, які обманом хочуть відвести від справжньої віри - поможи православним. Цим ти вівцю спасеш від вовка. А якщо змовчиш і покинеш його без допомоги, то це як би ти душу християнську продав сатані.

Якщо скаже тобі хтось: «Ваша віра і наша віра від Бога», то ти, чадо, дай ось таку відповідь: «Кривовіре! Хіба ти і Бога вважаєш двоєвірним! Чи ти не чуєш, віроломний, як говорить Писаніє: «Один Бог, одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5).

Хіба ти не чуєш апостола Павла, який пише: «Якби навіть Ангел зішов з неба і став благовістити вам не те, що Апостоли благовістили, - хай буде проклятій (Гал. 1, 8).

Ви ж, латиняне, відкинувши проповідь апостольську і святих отців, прийнявши невірну, спотворену віру, яка веде до загибелі, тому-то ми і відкинули вас. Не годиться нам з вами служити і до Божественних Таїн приступати, ні вам до наших, ні нам до ваших, тому-то ви мертві і мертву жертву приносите, а ми Живому Богу - чисту, непорочну, щоб життя вічне успадкувати.

Бо і написано так, що «воздається кожному за його заслуги» Господом нашим Іісусом Христом. Хай Йому буде слава. Амінь».

Беручи до уваги усе вищесказане, ми з повним правом можемо зробити логічний висновок, що кияни, древні русичі не горіли палкою любов'ю як до латинян взагалі, так і до папи зокрема. Мабуть їхня душа чула вже тоді, як багато доведеться Україні випити лиха від Риму та католицької Варшави. То ж говорити буцімто святий Володимир був католиком, це принаймні1 некоректно.

Галичина з несамовитим криком, конаючи на палях та згоряючи на вогнищах, прикидаючись, МУСИЛА прийняти унію. Діди наші думали, що це тимчасово, але спливав час,.. діти їхні, забувши про всі католицькі утиски, тортури, почали звикати до унії, як віл до ярма звикає. А онуки їхні, відкинувши пам'ять про свою рідну неньку - українську, козацьку Церкву, стали лютими яничарами для своїх братів-православних. Вони самі почали силою нав'язувати рідному народу чужу латинську віру, проти котрої українська душа б'ється вже з часів преподобного Феодосія Києво-Печерського.

Таким чином галицький народ під тиском обставин змінив СВОЮ віру на ЧУЖУ і почав свою вважати чужою, а своєю вірою - чужу. Кожному відомо, що коли робиться якийсь обмін, то ціллю є обміняти гірше на краще, щоб мати від цього якусь користь. Так, приміром, святий Володимир поміняв язичництво на християнство. Він поміняв гірше на краще. Як він, так і увесь його народ виграли від цього - виграли духовно, культурно, політичне і навіть економічно.

Що ж нам дала єзуїтсько-польська унія? Хіба те, що поділила наш народ на два ворожі табори. Та яка ж нам від цього користь? Користь, звичайно, є. Але не нам, а нашим ворогам унія принесла користь. Т. Г. Шевченко з цього приводу пише:

«Зажурилась Україна -

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина,,

Ніхто її не, рятує...

Козачество гине:

Гине слава, батьківщина;

Немає, де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані,

Без попа ховають;,

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають!

Як та галич поле криє,

Ляхи, уніяти

Налітають - нема кому

Порадоньки дати».

Унія посварила не лише українця з українцем, але й наш народ з поляками, з котрими колись він не погано співіснував. Люди браталися, але кожен знав своє і свою межу. Унія все це перекреслила.

Тарас Шевченко каже:

«Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

І Пишались вольними степами...»

І далі вів продовжує:

«Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами?

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третій Сигізмунд

3 проклятими його ксьондзами

Не роз'єднали нас... Отак

Те лихо діялося з нами...»

Почалася довголітня кривава війна між козаками і ляхами. А чому? Бо, бач, папа - «чернець годований» - захотів на нас сісти, тому що Європи йому замало було:

«Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.<

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!»

Такими влучними словами наш славний поет відгукнувся на ці лукаві дії та замисли папи - римського владики.

Крім братовбивчої війни, поділу нашого народу, озлоблення, насильства, ЩО ще дала унія? Вона греко-католиків, себто уніятів, відірвала від національного коріння, від їхніх великих предків, від святої Ольги, рівноапостольного Володимира, мучеників Бориса і Гліба, преподобних Антонія і Феодосія, Аліпія і Агапита, літописця Нестора та наших святителів - Михаїла, Іларіона, Климента, Петра, Олексія, ПетраМогили, наших національних героїв - Хмельницького, Дорошенка, Сагайдачного, Наливайка, Ґонти, Сірка; наших письменників та поетів - Котляревського, Шевченка, Куліша, Франка, Коцюбинського, Нечуя-Левицького та інших.

Уніяти залишилися без роду і племені. Головоріз Кунцевич - їм отець, а Сигізмунд - хрещений батько. Хоч уніяти і співають, що вони «козацького роду», але це - нонсенс. Уніяти воювали не разом з Хмельницьким, а проти нього, проти козаків. Яким же чином вони тепер стали козаками?

Я бачив, як уніятські священики стояли і махали кадилами біля пам'ятника Т. Г. Шевченка, служачи по ньому панахиду. А хіба Т. Г. Шевченко попросив би їх це робити? Хіба не відоме його ставлення до унії та до «чернеця годованого»? Та й Апостольські Правила не дозволяють молитися за іновірця. Ви можете молитися за душителів українського народу Шлсудського, Мостицького і, особливо, за Ридза Сміглого. Він спочатку теж був, як і ви, греко-католиком, але пізніше став католиком без «греко», бо так йому було вигідніше. Прийшовши до влади в 1935 році, цей колишній греко-католик почав несамовито гнати православних, заставляючи їх переходити в католицизм, щоб їх у такий спосіб скорше зробити поляками. А хто упирався, противився цій протизаконній акції, того саджали в тюрму - польську катівню, яка називалася Березою Картузькою.

Під час перепису населення греко-католиків записували поляками, бо в народі так вже повелося: якщо ти православний, то ти - українець, а коли католик, ти - поляк.

В 1938 році почалося руйнування православних храмів або перетворення їх на костели. На Холмщині та Підляшші у 1938 році було забрано під костели багато храмів, а 130 зовсім знищено. В цих регіонах в 1914 році нараховувалося 389 православних храмів, а в 1938 році з них залишився тільки 51.

Папа, сидячи в Римі, знав, що варварство католиків щодо українських святинь не має меж, але вперто мовчав, ніби це його не торкалося, ніби це не Божі храми гинуть, а поганські капища.

В цьому акті виявилася паталогічна ненависть Ватикану до Православ'я. В такому дусі єзуїти віками виховували кадри римо-католицького духовенства і свою паству. Священик М. Зноско-Боровський про себе пише: «Пригадую ось такий випадок (1928 рік) з мого гімназичного життя в м. Брест-Литовському. Поруч з братською Миколаївською церквою в Бресті була польська державна гімназія. Кожен віруючий християнин, проходячи мимо храму - православного чи католицького - знімав шапку. Декілька учнів польської гімназії запитали свого законовчителя: «Ми щодня проходимо, йдучи до гімназії, мимо православного храму. Чи треба нам перед ним знімати шапку?» На це єзуїт о. Щербицький сказав: «Ні, краще плюньте в той бік».

Де, коли і хто з православного духовенства вчив свою паству плювати в бік костелів? Де, коли і хто з православних захоплював силою католицькі храми - костели, як це робилося в 1938 році в Польщі? Де, коли і хто з православних за допомогою сокири і тортур примушував католиків переходить в Православ'я, як це чинили з алеутами? І не лише з ними. З чистою совістю ми можемо сказати, що Православ'я такої огидної практики не знає.

Отже, поміняли наші галичани рідну віру, віру святого Володимира на чужу, та ще й ворожу. Поміняли славного першосвятителя Михаїла, митрополита - письменника Іларіона, святителя Петра, вченого Іннокентія Гізеля, богослова й письменника Іоапикія Галятовського, славного діяча України Лазаря Барановича, стійкого оборонця України Петра Могилу, святителя Іоасафа (Гррленко), письменника і поета святого Димитрія (Тупкало), Іова Почаївського та ще багатьох інших святих людей. Поміняли... Та на кого?.. На єзуїтів, на «безгрішних» пап римських.

Та чи і справді вони були такими святими та безгрішними? Історія свідчить, що ні! Варто звернутися до «Біблійського довідника Гелля» (Торонто. 1985), «Церковної історії» Мосгаима, праць католицьких єпископів, щоб переконатися в тому, що бруд не обминав папських палаців. Я тут нарочито не послався на твори православних істориків, щоб мене ніхто не зміг звинуватити в упередженому ставленні до цього.

Постає питання: ЩО галичани проміняли і ЩО виміняли? Проміняли щире українське духовне золото і виміняли польську мідь. То ж хіба можна наших православних Київських святителів, преподобних і мучеників рівняти з ватиканськими політиканами? У кого з наших Київських митрополитів були такі гареми, як у пап? Хто з наших святителів палив на кострах єретиків, невинних людей? Хто з них тортурами примушував католиків переходити у Православ'я? Хто з православних католиків різав носи, вуха, пальці, руки, ноги і витягував кишки? Хто з православних палив на Україні католицькі костели чи плював у їхній бік, хто з православних топтав католицькі статуї та ікони?

Слава Богу! Нічого такого ніколи не було. Наші духовні наставники завжди були на духовній висоті - вони вміли шанувати не лише свої, а й чужі святині. Ніхто з признаних істориків, навіть атеїстичних, не міг сказати про них нічого огидного. Україна по праву може пишатися такими людьми. Та чи може пишатися Греко-католицька Церква тими папами, котрі католиками ж названі «звіром», «потворою» і навіть « антихристом » ?

Можемо бути певні того, що наступного року, коли настане 400-літній ювілей унії в Україні, папа римський не пошкодує грошей, щоб греко-католикам влаштувати бучні торжества, зробити приголомшливий, сліпучий феєрверк: тут буде гуманітарна допомога, безкоштовна література, листівки, іконки «святого Йосафата Кунцевича, самовихваляння, ...ну і велике відпущення гріхів.

В 1996 році у наших галичан буде «свято». Вони будуть тішитися тим, що їх так гарненько обдурили хитрі єзуїти, поляки на чолі з папою римським - «чернецем годованим». Вони будуть радіти з того, що поляки з їхніх «предків шкіру дерли», на палі саджали, бидлом називали, до церкви не пускали, храми палили, руйнували, в оренду нехристам давали.

Оце буде свято! Усе пекло реготатиме!

Це своє ЗВЕРНЕННЯ Я озаглавив «До галицької молоді». Не випадково Я це вчинив. Люди старших поколінь звикли до унії. Мені доводилось чути, як жіночки похилого віку кричали: «Ми католики, ми католики!» Вже навіть не греко-католики, а просто католики... Деяких представників старшого покоління вже важко, а то й неможливо переконати, бо їм важко розібратися в сьогоднішній складній політичній та історичній ситуаціях, бо вони ходили свого часу в польську або австрійську школу, бо унія була складовим елементом їхнього життя. МОЛОДЬ же наша ОСВІЧЕНА, СВІДОМА і тому Я кажу їй: «ПРОЧИТАЙТЕ ІСТОРІЮ УКРАЇНИ, але не ту, яку вам написали поляки, а ту, яку написали власною кров'ю українці. ПРОЧИТАЙТЕ, не минайте «ніже тієї титли», прочитайте і ЗАПИТАЙТЕ, чиї ви діти, чиї ви внуки і за що закуті?»

Ювілей, який буде в 1996 році, не наш ювілей.

Це - наша поразка, це - облуда. Поверніться лицем своїм до своєї рідної Української Церкви! Не ходіте з сокирою на свого православного брата! Не посилайте його за Урал!

Закінчуючи це своє ЗВЕРНЕННЯ, хочу запевнити кожного читача, що пером моїм водили не гнів, не бажання комусь зробити боляче.

У мене була лише одна ціль: зберегти єдність Христової Церкви, єдність нації, наблизити час, коли між нашим народом буде Божий мир, ласка та братня любов, без котрих не може бути спасіння на небі та щастя на землі.

Хай Милосердний Господь усім допомагає нам.

Амінь.

Главная | Новости | Материалы | Документы | Персоналии
Форум | Ссылки | Контакты | Гостевая