Протопресвітер Гавриїл Костельник. Доповідь про мотиви воз'єднання УГКЦ з РПЦ на Соборі у Львові у 1946

ДОПОВІДЬ
ПРО МОТИВИ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ З РУСЬКОЮ ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ

Доповідач голова Ініціативної групи,
настоятель Преображенської церкви в м. Львові, голова Собору,
протопресвітер д-р Костельник Гавриїл

Всечесні отці і високоповажані панове,
делегати Собору!

350 років минає від проголошення унії в Бресті, якої наша галицька Греко-Католицька Церква є спадкоємницею. За той довгий час унія виявила все, що потенціально містилося в ЇЇ насінні.

За 300 літ християнство з малої єврейської секти стало світовою релігією. За 300 літ протестантизм утвердився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Брестська унія?

Ми можемо (й повинні) ще ширше поставити проблему унії, можемо слідити за нею по Історії від самих її початків, від унії Константинопольського імператора Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з Римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх печатках. Вона вічно рвалась І рветься, а Римові назавжди залишилися з неї тільки ті частини, які вповні денаціоналізувалися, як наші холмщаки, що 1905 р. стали римо-католиками І поляками, або як галицькі вірмени.

Це можна пояснити саме так: або насіння лихе, або грунт непридатний. Римські апологети й апологети унії віками репетують; «Грунт непригожий! Graeca fides! Переслідування унії!..» І тенденційно повикривляли всі поняття, історичні й догматичні, які є в зв'язку з унією. Об'єктивно мусимо ствердити, що куди тяжчі і прикріші були ті переслідування, якими православних змушувано до унії з Римом. Так, цар Михайло Палеолог своїх рідних осліплював, високими державними достойниками та єпископами тюрми заповнював, тому що вони були противниками унії. А папські нунції самі ходили по тюрмах, щоб наочно в перемозі переконатися,— їм замало було переслідувань та упокорення православних.

Та це все Михаїлові Палеологу не помогло. Папи раз-у-раз закликали до хрестового походу проти Царгорода. І тільки доти задовольнялися унією греків, доки не мали надії силою підкорити їх. Коли ж Карл з Анжу озброївся і йшов війною проти Царгорода, папа Мартин IV прокляв Михаїла Паеолога як «покровителя схизми І єресі» та позбавив його царського престолу. Ось чого дослужилася перша унія в Історії Церкви!

Ось зразок, як виглядає ,,fides romana"! На щастя, Михаїл Палеолог переміг Карла з Анжу 1282 р., під Белградом, і сам незабаром помер. Його унія впала.

Для великої і сильної релігійної ідеї ніякі переслідування не страшні. В огні переслідувань релігія ще більше міцніє та утверджується, освячується. Православ'я витримало й перенесло-багатовікове магометанське ярмо, видержало І всякі переслідування від наїзників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили тому, що унія не має кореня. Вона тільки штучний твір, лихе насіння.

Чи унія є реставрацією тієї єдності між Західною і Східною Церквами, яка була в першім тисячолітті? Зовсім ні! Унія — це щось зовсім нове, чого в І тисячолітті ще не було і не могло бути. Православна Церква лишилася така сама, яка була в першому тисячолітті, але Рим змінився!

Уніати-українці звичайно хваляться перед православними» що вони є такі православні, яким був Володимир Великий, бо тоді Східна і Західна Церкви ще були в єдності, і Володимир Великий «признавав папу римського». Отже, ніби він був «католик» у нинішньому значенні. Та це, в дійсності, негідне логічне. перекручення. Володимир Великий признавав римському папі тільки «примат почесті», згідно з постановами II і IV Вселенських Соборів, а православні і донині стоять на тому становищі. Але Ватіканський собор анафематствує всіх тих, що признають папі тільки примат почесті! Ось де зміна настала! Значить, Володимир Великий був такий католик, якими католиками є нинішні православні, а не такий, як теперішні уніати.

У II тисячолітті папи (від Григорія VII вже зовсім виразно) заснували таку нову Римсько-Католицьку Церкву, якої в першім тисячолітті ще не було. В І тисячолітті Існувала Кафолична Соборна Церква, в якій діяльність Римської Церкви була обмеженою. Цю Соборну, дійсно Кафоличну Церкву римські папи розбили, порвали зв'язок з усіма Східними Церквами, щоб вільно розвиватися за своєю схемою: папа — монарх у Церкві і загальний надцар у світі: Римська Церква має під ноги взяти всі інші Церкви.

Наявність претензій на першенство видно зі слів папи Григорія І (590—604). Коли царгородський патріарх Іоанн Постник прийняв титул «вселенського патріарха» (бо так його титулували східні єпископи), Григорій І у своїх листах, і до Іоанна Пост-ника і до інших єпископів, ось так оцінював ту новину: «Ніхто (з римських пап) не узурпував собі цієї непродуманої назви, щоб не виглядало, що, коли б узурпував собі славу єдиного в Ієрархічному чині, відмовив би її всім братам... Тому нехай Ваша Святість ніколи нікого не називає «загальним отцем» (generalis pater), щоб, признавши незаслужену почесть іншому, не відібрати собі заслуженої. Ось задля цього безбожного, гордого титулу Церква роздирається, серця всіх братів спокушаються, щоб образилися... То що ж, найдорожчий брате, відповіси на тому страшному іспиті грядущого Суду, що ти хочеш у світі називатись не тільки «отець», але «загальний отець» — (generalis pater)?»

«Це не моя справа, але справа Бога, і не тільки я сам, але вся Церква занепокоєна, бо святі канони, бо собори, що їх треба поважати, бо навіть веління Самого Ісуса Христа зарозумілою й помпезною вигадкою чийогось недоумства захитуються»[1].

З цього видно, хто, чому і як розбив первісну братерську соборну Церкву? Римська Церква в II тисячолітті навчає своїх вірних, ніби це зробили горді царгородськІ патріархи Фотій і Керуларій, тому що не хотіли слухати «Христових намісників», римських пап. Але папа Григорій І свідчить, що це зробили римські єпископи, тому що намагалися за всяку ціну захопити всю владу в Церкві. Коли ж уся влада для Рима, то для греків лишалася тільки неволя.

Аж до вибуху протестантської революції в XVI ст. Римська Церква розвивалася й жила в безперервному антагонізмі до Грецької Церкви, бо тоді ще й не мала Іншого суперника. А відколи папському Римові стало служити щастя, відколи папи стали світськими королями у своїй папській державі І навіть надцарями, що призначали і скидали царів та королів, відтоді папи реалізували свою ідею, щоб увесь християнський світ перетворити в „imperium romaum papale" (в папську римську імперію). Тоді вони де тільки могли, там нищили Грецьку Церкву, їх тактика була завжди однакова: де папи не могли знищити Грецької Церкви задля політичних умов, там вони пропагували чи насаджували унію. Коли ж осягнули всю владу над уніатами, то цілком нищили грецький тип Церкви, а насаджували своє ла-тинство.

Так папи знищили Грецьку Церкву в давній Моравії і Паннонії (діло слов'янських апостолів Кирила і МефодІя), в південній Італії і навіть у самому Царгороді, коли хрестоносці підступом здобули його в 1204 р. Королям у Польщі та Угорщині папи раз-у-раз наказували, що вони мають знищити «схизматиків». Як же уніатська Церква могла б домогтися чогось великого в таких умовах поряд з Римсько-Католицькою Церквою, яка ворожа всьому грецькому і тільки про те думає, як і коли ліквідувати все грецьке? Для ілюстрації подамо аналогію з нової нашої історії. Чого могли українці домогтись І надіятись, як національна меншість, у націоналістичній шовіністичній Польщі? Це вповні вірна аналогія, і тільки уніати, засліплені викривленими римськими категоріями думання, цього не бачать.

Навіть латинські автори замічають той факт, що унія зв'язана з неславою східних народів, а Православ'я — зі славою. Доки ж будемо нести на собі ту неславу унії? Від православних рідних братів ми відступили, щоб жити в церковній єдності з нашими відвічними ворогами...

Але ж латиняни ніколи нас не признавали за справжніх католиків, бо ми й не були римо-католиками. Ми були в їх Церкві тільки наче чужинці.

Невже ж і нині, коли впало з нас довговікове іноземне ярмо, ми ще будемо нести на собі тягар унії? Ні, ми повинні жити й працювати для слави й розквіту слов'янського світу!

Наші предки тільки тому прийшли до унії, що надіялись, що їм унія поможе, але грубо прорахувалися. Унія внесла кривавий роздор в нашому народі, унія стала засобом знищення його. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені зупинятися на цьому.

Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації. Відколи ми відродилися національне, вже ніхто з нас не похваляв тієї «польської» унії. Пам'ятаючи ту велику неславу унії в нашій історії, ми не хотіли називатись «уніатами». Цю назву ми відчули як образу, а називали себе «греко-католиками».

Був період польського впливу, який Боже Провидіння хіба на те покликало до життя, щоб наша Галицька Греко-Католицька Церква, найбільша уніатська Церква, пізнала труднощі своєї долі. Кому з уніатів не відкрились очі на зміст унії в час польського впливу, той, певно, не може називатися людиною мислячою. Я не буду входити в подробиці, бо вони вам, всечесні отці і високоповажані гості, відомі. Зупинюся тільки на головному факті: Польща, за благословенням Риму, творила нову унію, «wschodni obrzadek», до якої скликала латинських ченців з усього світу, а нашу галицьку Греко-Католицьку Церкву обмежила штучно підтримуваними кордонами. Що це означає? Під боком найбільшої уніатської Церкви у світі творити нову уніатську Церкву, в тій самій державі І в тому самому народі,— це свідчення того, що творці давньої Берестейської унії (Польща і Рим) перестали дбати про нашу Галицьку уніатську Церкву, що вони не думали про її життя, а про її ліквідацію.

Так католицький Рим і Польща засудили нашу галицьку уніатську Церкву на ліквідацію. А ми ще й нині мали б її продовжувати, на догоду Римові культивувати вічний роздор у нашому народі і продовжувати вічний роздор навіть у самій нашій галицькій Церкві? Адже відомо, що унія навіть наші три єпархії поділила на три різні Церкви, які одна одну звинувачували в нещирості до Риму. В унії йшла вічна боротьба між партіями: так званими справжніми католиками і потайними схизматиками. Невже ми мали б продовжувати унію на те, щоб з Рима присилали нам ченців візитаторів, які будуть нас судити?..

Треба пам'ятати, що унія тільки в Америці є звичайною Церквою, нарівні з іншими, а в нас, унія є оголошенням релігїйної війни всьому православному світові на догоду Римові Унія це «ініціативна група по возз'єднанню всього православного Сходу з папським Римом». Чи ми будемо вести цю нерозумну війну?

Підірвались усі історичні основи унії! Хто ще й нині хотів би унії триматися, той тіні хапається! Дякувати Богові, ми вільні і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними народами. Адже Православ'я є історичною вірою слов'ян, а слов'яни — спадкоємці християнської віри й культури греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір'ю всієї Русі, а також у Москві, яка є столицею і оборонною силою всієї Русі і всіх слов'ян. Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях. Невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню? Я ще за часів польського впливу передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а трете повинно бути слов'янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі.

Коли я на ці теми розмовляв з нашими священиками, то вони відповідали; «В політичному відношенні ситуація ясна: нам тільки туди йти. Але догми, догми!» Очевидно, вони мали на увазі спеціально римські догмати, якими Римська Церква різниться від Православної.

Треба пригадати, що коли греки й наші предки погоджувались на унію з Римом, то робили це не тому, що переконалися в правдивості римських догматів, а з чисто політичних мотивів. Рим змушував їх признати римські догмати. Подивімось, які ж головні з них.

Ті, в кого розум не затуманений наявними римськими догматичними поняттями, хоча б зі слів папи Григорія І (в історії Церкви Святого й Великого) зрозуміють, що навіть давні римські папи, якби їм хтось подав ватіканські догмати про божественний примат і непогрішимість папи, засудили б їх як безбожні, пихаті вигадки, суперечні святим канонам, Соборам, і навіть установам Самого Ісуса Христа. Адже Христос навчав апостолів братерства, а не монархічних прерогатив!

Власне, ті протиканонічні й протиєвангельські зазіхання римських пап, які зрештою призвели до ватіканських догм, розділили первісну Кафоличну, Соборну Церкву (незгоди між Римом і Східними Церквами), а потім, через чотири століття, розділили й Західну Церкву (реформація, протестантизм). Вони навіки зробили неможливим возз'єднання та співіснування інших християн з Римською Церквою, бо хто ж може погодитися з тим, що Христос Свою віру й Церкву віддав Римові на приватну власність?!

Коли папа Григорій І так кваліфікував титул «вселенський патріарх» і зазначав, що через нього «Церква роздирається», то наскільки ж більше підходять під цю кваліфікацію ватіканські догми?!

Відомим є римський догмат „Filioque" про те, що Святий Дух виходить не тільки від Отця, як це говорить Христос, але і від Сина. Церковний історик Гарнак звинувачує Римську Церкву в тому, що в ній «від папи Віктора (192—202) до Кал-ліста (218—223) модалізм був офіційним ученням»[2]. Модалізм—це погляд, віра в те, що Три Божественні Особи в дійсності є одна Особа, Яка виступає в трьох різних модусах: то як Отець, то як Син, то як Святий Дух. Тут уже був зародок для пізнішого римського „Filioque". Коли у IV ст. з'явилася єресь аріанства, яке вважало Сина Божого тільки створінням (перше, найдосконаліше створіння), то в Римі, всупереч аріанству, почали якнайбільш наближати Сина Божого до Бога Отця. Тому почали вчити, що Святий Дух виходить також і від Сина. Римляни посилалися на такі євангельські тексти: «Він (Святий Дух), Мене прославить, бо від Мене візьме і звістить вам. Усе, що має Отець, є Моє; тому Я сказав, що з Мене візьме і звістить вам» (Ін. 16, 14—15).

Греки цілком обгрунтовано завжди противилися цьому постулатові, який з бігом часу все активніше признавався на Заході як догматичний винахід Західної Церкви. З Євангелія випливає, що тільки Бог Отець є самосущою Божественною Особою, а Син і Святий Дух — похідні Особи: Син — народжений Богом Отцем, а Святий Дух — «видиханий». Тому Христос і говорить: «Мій Отець більший від Мене» (Ін. 14, 28), І називає Отця Своїм Богом (Ін. 20, 17). Хоча Син має все, що має Отець, проте в Сині все це вже похідне (народжене від Отця). Якщо Син не є джерельною Божественною Особою, то як Він міг бути джерелом для Святого Духа? Коли б Він був таким джерелом, то Святий Дух мав би називати Сина Своїм Отцем і Своїм Богом. Ось тому греки так уперто відстоювали єдиноджерельність у Бозі та відкидали „Filioque". Це істотно, бо тут говориться про з'єднання чистого, незіпсованого смислу тексту Євангелія і про збереження поняття Святої Тройці від абсурдів заради неправдивої спекуляції.

Відомо, що вже перші Вселенські Собори затвердили Символ віри, де сказано про виходження Святого Духа, «Іже от Отца ісходящаго». Третій і четвертий Вселенські Собори ухвалили: «Вирішив Святий і Вселенський Собор, що Іншої віри не можна нікому дозволяти, або переймати, або сповідувати, чи інакше, вчити. А ті, хто б наважився іншу віру сповідувати, хоча б вони були єпископами, або духовними, нехай будуть відсторонені від єпископства, а духовні — від духовного звання».

Тому не будемо дивуватися, що папа Іоанн VIII після примирення з царгородським патріархом ФотІєм писав йому про „Filioque" у 879 році так: «Нехай знає Твоє братерство, що коли недавно до нас прийшов той, кого Ти послав, і розпитував нас про Святий Символ (віри), то знайшов, що ми його зберігаємо непорушним, яким він був нам від самого початку переданий, що ми до нього нічого не додали і нічого не відняли, бо добре знаємо, що тих, які насмілюються таке чинити, чекає тяжка кара. І знову повідомляємо Твою високошанованість, аби Ти, що торкається цього слова (de hoc articulo), через яке з'явилися спокуси в Божих Церквах, мав повне переконання про нас, що ми не тільки не вимовляємо його, але й тих, що перші наважилися через свій нерозум це зробити, вважаємо такими, що відпали від Святого Письма, вони порушують святе вчення Христа Господа і апостолів та інших отців, які, соборно зійшовшись, передали Святий Символ віри. Їх ми до Іуди зараховуємо, бо наважились такий самий злочин, як він, доконати; щоправда, вони не віддають на смерть Господнє Тіло, але віруючих, які є членами Його Тіла, розривають і відштовхують одних від одних та прирікають їх на вічну смерть або з більшою радістю, як учинив той названий зрадник ученик, замучують»[3].

Незважаючи на це, Римська Церква пізніше, на соборах Латеранському четвертому (1215), Ліонському другому (1274) і Флорентійському (1439) прийняли „Filioque" як догмат. Бачите, наскільки катастрофічні догмати Римської Церкви, якаоголосила себе непогрішимою! Але тут йшлося про престиж Римської Церкви, аби показати, що вона є повчаючою Церквою, бо в першому тисячолітті, в дійсності, Грецька Церква була повчаючою (всі Вселенські Собори відбувалися під її егідою).

На Соборі у Флоренції латиняни, обеззброєні тонкою аргументацією греків, додали до „Filioque" таке пояснення: «Латинська Церква приймає тільки одне джерело або причину Святого Духа, а саме Отця, а Син Своє producere Святого Духа має від Отця і виводить Святого Духа не Сам із Себе, а тільки з Отця»[4]. Таке пояснення в дійсності спускається до повної поразки латинян. Коли Син виводить Святого Духа не Сам із Себе, а тільки з Отця, то Син не є джерелом для Святого Духа.

Участь Божого Сина у виходженні Святого Духа ніяк не може відноситися до тієї самої категорії, що і участь Бога Отця, тому що тільки Отець є родоначальною Божественною Особою, Якої вповні досить для двох наступних похідних Божих Осіб, а Син Сам по Собі не може виводити Святого Духа. Отже, Бога Отця і Бога Сина неможливо ставити нарівні з погляду походження Святого Духа. Формула „Filioque", яка ставить нарівні Отця і Сина з погляду про виходження Святого Духа, помилкова і неприпустима.

Коли б Святий Дух виходив і від Сина, то Він у Своєму існуванні (у Своєму виходженні) був би залежний не тільки від Отця, але й від Сина. Отже, Бог Отець спершу мав би народити Сина і тільки разом з Ним виводити Святого Духа (хоч у Бога немає часу, але умовно це мається на думці). Таким чином, ми знову прийшли б до первісного висновку: Святий Дух був би другим поколінням у Бога, був би сином Божого Сина і внуком Бога Отця.

У дійсності відношення між Божественними Особами зовсім інше. Святий Дух взагалі не родиться від Бога Отця, тільки виходить, еманує. Еманація в Бога Отця відбувається одночасно з народженням Сина, хоч, очевидно, Святий Дух і Син перебувають у відмінних взаємовідносинах між Собою (як, наприклад, у нас, людей, почуття і розум), однак Вони не в таких взаємовідносинах, щоб Святий Дух виходив від Сина, або щоб Син родився від Святого Духа (як і розум не походить з почуття, а почуття — з розуму).

Ми трохи більше говорили про „Filioque", бо ця тема породжувала суперечки й дискусії протягом майже всієї історії' Церкви.

Згадаймо ще непорочне зачаття Пречистої Діви Марії, яке оголосив догматом папа Пій IX, вихваляючи при цьому Римську Церкву за збереження віри незмінною і маючи надію, що всі народи увіллються в Римську Церкву і вона буде владати всіма землями до кінця світу.

Проте, ще до римського догмату про непорочне зачаття Грецька Церква в VII чи VIII ст. установила святкування Зачаття праведною Анною (матір'ю Пречистої Діви Марії). Очевидно, цей празник є виявленням віри в те, що Богородиця свята від самого Свого зачаття. Але в Римі не признавали цього празннка аж до XIV ст., бо вірували, що Пречиста Діва Марія зачата в первородному гріху. Так про це говорив головний римський теолог Фома Аквінський (XIII ст.). Та чи могла Римська Церква до кінця лишатися в такому становищі, коли б Богомати в Грецькій Церкві шанувалася більше, ніж у Католицькій? Латинські теологи підшукали доктрину, згідно з якою Пречиста Діва Марія була охоронена від первородного гріха, і це виправдували саме грецькими літургічними текстами, які називають Пречисту Діву «Пренепорочною», «Чеснішою від Херувимів і без порівняння славнішою від Серафимів».

Але це не все. Римська Церква на Трідентському соборі звела в догмат усе вчення блаженного Августина про первородний гріх, а також про те, що Адам і Єва до первородного гріха були і тілом безсмертні і що людські пристрасті являють собою наслідок первородного гріха.

Якщо Пречиста Діва уникла первородного гріха, то ясно, що Вона мала бути такою людиною, як Адам і Єва, тобто тілом безсмертна і без усяких пристрастей. Але Богородиця вмерла як звичайні люди і, розуміється, не була позбавлена всяких пристрастей, бо нині цілком безсумнівно і ясно, що вони нормальні й неминучі природні наслідки. Тому або римський догмат про непорочне зачаття неправдивий, або неправильні Трідентські догмати про наслідки первородного гріха.

Таким чином, краще йти за віровченням Православної Церкви, в якої нема догмату про наслідки первородного гріха і зачаття праведною Анною Пресвятої Діви Марії признано святим без міркувань про подробиці, які становлять для людей таємницю.

Аналогічно стоїть справа і з усіма іншими догматичними поглядами Римської Церкви, якими вона різниться з Грецькою. Слава Богу, що ми тепер можемо звільнитися від спеціальних римських догматів і догматичних теорем. Очевидно, що необхідне відродження християнства не може прийти з Римської Церкви, бо вона обплутана різними неправдивими догматами. Духовне відродження може прийти тільки з Православної Церкви і, я так гадаю, не без вашої участі, отці! Все нове спочатку має бути гнучким, щоб витіснити вже змертвілі конструкції. Такий гнучкий дух мали перші елліно-християни, які перед тим були єврейськими прозелітами. Вони не були ні євреями, ні язичниками, і тому їм легше було прийняти християнство. Як свідчить історія, саме вони стали провісниками християнства у світі. Таким же чином і у вас, отці і браття, дух гнучкий, бо ви пережили різне і готові залишити змертвіле у вашій попередній вірі. Не втрачайте марно цього вашого покликання.

Перед нами стоїть велика справа, і ви, всечесні отці, подолайте всі труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьорюйте малодушних, віддайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри своїх предків, до чистої християнської віри, до Святого Православ'я!

Я пропоную, щоб наш Собор ліквідував постанови Брестського Собору 1596 року, зрікся Рима та унії з Римом, вернувся до Святої Православної Церкви. Пропоную просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі прийняти нас до Всеруської Православної Церкви.

Маю також спинитися на назві «Всеруська Церква». Ця історична назва нам усім добре відома. Вона вживалася не тільки в Росії, але і в Польсько-литовській державі. Христовій Церкві притаманне з'єднання всіх Церков, — тим більше, коли Церкви перебувають в одній державі. Назва «Руська Православна Церква» походить від Православної Церкви Київської Русі, звідкіля йде і назва «Русь». Вона з'єднує в собі Православ’я українського, великоруського і білоруського народів у тій самій мірі, в якій сама Київська Русь історично об'єднує український, великоруський і білоруський народи. Коли в кого виникають побоювання, що така єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої Західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що Православна Церква визнає національні принципи, які відстоює і наша держава.

На закінчення хочу сказати, що наш Собор висловлює свою вдячність Урядові Радянського Союзу за наше визволення та об єднання всіх українських земель.

Цьому щасливому повороту в Божому Провидінні ми і вдячні, за те. що можемо стати на великий шлях возз'єднання з Церквою нашого народу.

[1] Migne, Patr. Lat., t. 77, col. 740-741.

[2] Adolf Harnack. Dogmenqeschichte. Tübingen, 1905. S. 145.

[3] Mansi. Sacrorum conciliorum collectio, t. 17, A.S. 526.

[4] Hefele. Conciliengschichte. Freiburg in Br., 1874, t. VII, S. 73.